4. Граф Крістінсон.

- Я радий вітати вас у своєму домі. – Нарешті чоловік встав з крісла та направився до мене. Світильники розгорілися яскравіше. Блідно-жовте сяйво оточило нас з усіх сторін. Він… Людина… Він протягнув до мене руку. Металеву руку. Я її автоматично потиснув. Якісь зі звичок, закладені у мене додатковою реальністю ТАУ, змусили виконати жест-привітання. Якби ж я тільки на неї звернув увагу, то вирішив, що у нього протез, але я подивився вище, вгору. Кібернетичне обличчя, котре мало нагадує людське. На ньому був білий дивакуватий халат, на мантію схожий.

- Біонічні сканери у моїй голові зафіксували деякі зміни вашого організму, - продовжив чоловік. Тепер його голос виражався більш чітким металевим, людського я відчував лише бас. – Ви не на таке очікували, вірно?

- Схоже, так, - невпевнено відповів я.

Переді мною стояв справжній кіборг. Високий, нижче за дивака, але вище за мене. На ньому був білий одяг: халат з довгими та широкими рукавами, що до самої шиї був застебнутий, брюки з вузькими штанинами. На плечах у нього було щось дивне, схоже на три здоровенних кігтя, які як наплічники у броні, захищали його. Білі туфлі з якимись візерунками молочного кольору. Його очі світилися темно-фіолетовим, чорні зіниці свердлили мене, товсті сталеві губи незграбно ворушилися, коли він розмовляв. Я помітив у нього на лівій щоці якийсь дивний символ, п’ятигранник зі страховиськом всередині.

- Я, - кіборг відпустив мою долоню; руки повільно відправив за спину, - граф Дідо Ті Крістінсон, - представився він. – Колись я був у складі Ради Восьми союзів, а зараз лишився одним із небагатьох, кому вдалося вціліти після Гнівної помсти. Ви перебуваєте у моїй таємній оселі, де я намагаюся перечекати бурю.

- До вас дуже важко дістатися, - підтвердив я таємничість.

- Так, дуже складно, - кіборг кивнув. – Але вас привів мій помічник Аеран. Я можу дізнатися ваше ім’я? Також мене дуже цікавить, як ви потрапили на Енею?

- Мене звуть Даніель. Хоуп. Історія того, як я потрапив у могильник… Енею… досить довга. Якщо коротко: корабель, на якому я летів, здійснив аварійну посадку. Ми розбилися.

- Хм, - Дідо підняв праву руку до сталевого черепа та направився назад у крісло. – Отже то ваш корабель приземлився неподалік Монументного кварталу. Ви – представник людської раси? Чи у вас інше походження? – Схоже, він бачив мене наскрізь. Людина-кіборг чудово знала, що я таке, і що всередині мене.

- Я – не людина, - впевнено відповів я. – Андроїд, екзатрон. А… ви? Ви людина?

- Я доволі рано почав задавати відверті питання, - кивнув граф, його зіниці звузилися, - а ви, Даніелю, берете з мене приклад. У мене поки що немає причин, щоб недовіряти вам. Хоч ви і прийшли з іншої планети, хоч і привернули до себе увагу енейців, хоч вони і рискають тепер біля Монументу. - Кіборг перевів погляд на дивака. Не дуже мені сподобалися ці зауваження. – Так, я людина, - відповів він нарешті на запитання. – Хоч фізичний вигляд у мене кричить та ричить про інше, але я людина. Моя свідомість, мій мозок все ще цілі. Тіло постраждало під час Гнівної помсти. Нажаль, пошкодження були критичними, тому вдалося врятувати лише мозок. – Дідо обвів мене кібернетичними очима. Вивчав та сканував мене. – А ви з якого графства, Даніелю? Мені цікаво, у кого вдалося досягти таких технологічних висот. Або ж ви не з території Восьми союзів, м?

- Я не знаю, про що ви говорите, - розгублено відповідав я. Які ще графства? Вісім союзів? – Я з Тера-Автономної утопії. Планета Тера-Редіта.

- Хм, - він замислився. Цього не побачиш по обличчю – воно не виражало жодної емоції. Але його очі… Вони видавали все. Чорні зіниці крутилися, звужувалися, розширювалися. – Ніколи не чув про таку космічну державу. Воно і не дивно. Після дев’яносто першого століття людської експансії, після Втрати Обрію та падіння Міленіуму колоній, мандри людські стали непідвладні та неконтрольовані. – Граф підвівся з крісла, обійшов навколо мене, вказуючи однією рукою на стелю кабінету, а потім вернувся назад. Там була фреска зоряної мапи галактики. – Ми розосередилися, втратили зв'язок. Тому і не дивно, що ми з вами з різних держав, про які навіть не знали.

- Я вперше чую про сказане вами, - потискав я плечима, відтягуючи погляд від мапи. – Дев’яносто першого століття? По моїм даним у нас досі тридцять друге століття, 3120 рік.

- Тридцять друге століття від чого, Даніелю? – поцікавився Дідо. – По нашим даним, більш достовірнішим за ваші, зараз сто сорок сьоме століття. 14761 рік від становлення Обрію та створення Міленіуму колоній.

- Сто сорок сьоме століття… - повторив я пошепки та налякано. – Це можливо?

- Так, це можливо, Даніелю. – Дідо підвівся з крісла. – Ходімо. Аерану потрібне лікування. У нього досить багато пошкоджених систем. А вам, схоже на те, теж потрібне медичне обслуговування. Сканери підтверджують, що у вашому тілі присутня аномальна активність. Моє обладнання навряд чи дозволить провести операції на найвищому рівні, але не залишати ж вас… “поламаним”, скажемо так. Поки ми будемо цим займатися, я намагатимуся відповідати на ваші питання.

Кіборг обійшов мене, двері відчинилися, і ми втрьох відправилися по білим коридорам його бункеру. Дивак, Аеран, йшов позаду. Ми з Дідо – поруч.

- Як так можливо, що у нас з вами відрізняються століття? – спитав я у нього. Він здався мені дуже розумною людиною, вченим, можливо.

- Наші хронологічні дані відрізняються, бо після падіння Міленіуму люди розійшлися по галактиці, розсіялися по зоряним системам. Ваша колонія виросла у іншу планетарну державу зі своїми традиціями, культурою та поняттями. Тому не дивуйтеся. Можливо, ваш підрахунок століть розпочинається від якоїсь символічної дати, котра такою є саме для вашої держави. Особисто я не дуже здивований, що ваша Тера-Автономна утопія переважає Вісім союзів і всі графства технологічно. Ми ще не дійшли до такого рівня, щоб вміти створювати штучне життя з індивідуальною свідомістю. Якби я не знав, що всередині вас, якби ви самі мені не сказали, то і не зміг би відрізнити від людини.