3. Контакт.

У Простір відправлю корабель я свій.

У Простір безмежності, висот нескінченних.

У Простір сягну думками, де буря подій.

У Простір гармонії та знань священних.

Я довго стояв біля величної, потрісканої та побитої, але не зруйнованої мармурової плити та вчитувався у кожне знайоме мені слово. Людський слід… Під здоровенними словами були не менш знайомі ієрогліфи. Ідеальні тоненькі лінії, скоріш за все, повторювали слова людини, що стояла на будівлі. Я знов підняв голову, повів поглядом від низу скафандру до голови. То була жінка. Скульптор чудово впорався зі своєю роботою та зміг передати прекрасні тонкі риси її обличчя. Довге волосся ніби плавало на поривах вітру. Шолом у руці був кремезним, старинної епохи, з Проклятого тисячоліття, якщо його так дозволено мені називати. Адже мені насправді невідомо, якими були ті часи. А ця статуя може бути яскравим прикладом вершини досягнень людської цивілізації. Отже вони були тут… Але що трапилося? Де ж всі люди? Яка була доля їхня у могильнику та чому планета впала у смертельну кризу? А цей дивак, що стояв біля мене, лишився єдиним представником невідомої раси? Що трапилося?

Не вдалося мені довго міркувати. Це високе, блідно-жовте створіння знову доторкнулося до мого вуха. Коли я обернувся до нього та невдоволено подивився, то воно махнуло рукою на десятигранну будівлю під статуєю. Крізь вертикальні отвори біля підборіддя так і лунали беззвучні слова: “Далі! Не на це треба звертати свою увагу! Не на це!”. Я не міг не піти за дивакуватим, адже завдяки йому було побачено це. Без нього всі мої пошуки повинні були стрімко перерватися на тому складі. Тому я прослідував за ним до самої основи статуї. Створіння бігло, але я відчував, що немає сенсу квапитися. Треба пильніше дивитися навколо, щоб не пропустити ще людських слідів.

Від плити зі словами про Простір до будівлі під ногами жінки мене супроводжувала гігантська периметром площа. Усюди був розкиданий металобрухт, знищена техніка та шматочки бетону. Скоріш за все, статуя зазнала деяких руйнацій під час Останнього дню (буду так називати той день, котрий став початком кінця для мертвого полісу). Дивак вже віддалився від мене на таку відстань, що я його ледве міг розгледіти на фоні десятигранника. Я не дуже хвилювався через це. Після того, як він мені показав статую, вся моя увага була прив’язана до неї.

Очі мої майже не відривалися від жінки у скафандрі, тому я і не помітив, як через щось перечепився. Впавши на одне коліно, я одразу озирнувся. То була невеличка мармурова плита, котра визирала з площі всього на декілька сантиметрів. Кольором вона не особливо відрізнялася, тому і не помітив. На ній я ледве зміг розгледіти літери: “Ми – авангард досліджень!”. Малесенькі лінії під нею теж були присутні. Я підвівся, подивився по сторонам. Один, два, три, чотири, п’ять… П’ять рядів таких плиток, починаючи звідси, марширували прямо під статую. Схоже, між ними була однакова відстань. Я підійшов до наступної таблички. Вона була потріскана, подряпана, але слова я все рівно розібрав: “Ми – міст над прірвою…”. В кінці мармур відколовся. Слово десь загубилося, але щось підказувало мені, що там повинно бути “незнань”. “Слава наша – відкриття!”; “Простір – наш початок!”; “Єдність – порятунок!”. Ще багато подібних висловлювань я зустрів по дорозі до статуї. Вони викликали у мене зацікавленість до Простору, вони породили стимул. Я став мотивованим. Я бажав збудувати якийсь корабель та відправитися на пошуки незнаного.

До десятигранника лишалося не більше двадцяти метрів. Справа та зліва мене запрошували всередину дві статуї цих витягнутих, дивакуватих створінь. Вони були безликими, тримали в руках кам’яний штандарт та призивали мене всередину. За ними розкинулося щось схоже на кладовище техніки, котра, вивертаючись від болю, розляглася біля сходин. Я обійшов з десяток знищених машин, поставив ногу на першу сходинку. Не знаю чому, але все це мені здавалося таким монументальним. Ніби я ще ніколи під час існування свого не доторкався ні до чого людського, а тепер мені випав такий шанс.

Створіння, яке мене сюди привело, стояло на платформі біля двох рядів колон – вони захищали браму у будівлю. Дивакувате стояло непорушно, як ті статуї його родичів позаду мене. Я піднявся до нього та обернувся. Звідти, звисока, навряд чи побачиш це видовище, якщо не знаєш, що воно тут приховано. Відчуття, ніби хтось і справді заховав жінку у скафандрі від небажаних очей.

Я глянув на дивака. Він ніби вмер або заснув.

- Гей! – намагався я привернути його увагу. Він не реагував. – Гей!

Руками я помахав перед чорними цяточками на його обличчі. Можливо, щось відволікло його. На площі я намагався побачити те, що його так застопорило. Не звертаючи уваги на руйнацію, знищену техніку, статуї, бетон, метал там не кидається нічого у вічі. Що його так?.. Все нормально. Я це усвідомив, коли дивак помахав у мене перед очима довгими кінцівками. Він жартував наді мною? Не розумію.

- Що ти робиш? – намагався я поцікавитися у нього. – Що ти мені хочеш показати? – обвів я рукою площу. – А?

Звісно, він промовчав. Без єдиної реакції та натяку на пояснення дивак спокійно та граціозно розвернувся, пішов поміж чорних колон. Він наче мовчазний поводир крізь світи, знання, культури. Він був єдиним моїм зв’язним між людською цивілізацію та тисячі моїх питань. Куди ж він мене веде? Що всередині? Я люблю такі питання задавати собі, як би відповідь не була близька до мене.