2. Могильник.

Страшно. Ця планета точно не мертва. Тут кожний елемент декорації зруйнованого полісу видає якийсь монотонний звук, якісь дивні чудернацькі створіння регочуть, кричать, шиплять, посилають незрозумілі сигнали. Вібрації лунають з-під землі. Механізми ще не заспокоїлися та не вляглися спати. Якісь із них досі працюють, розвиваючи важку промисловість, виконуючи функції, що були задовго до їх мрійливої коми. Десь-щось постійно у однакові часові інтервали клацає, видаючи після низький гул. Скриплять іржаві механізми. Ні, планета не мертва. Могильник повен живих істот, що віддзеркалюють славне минуле полісу.

Холодно. Я зайшов у будівлю, котра вмостилася над затопленим технічним рукавом, піднявся на передостанній поверх, відшукав кімнату з залізними дверима та вирішив облаштуватися там на ніч. Як тільки планета повернулася іншою півкулею до зірки, як тільки сонце зникло за горизонтом, і темрява накинулася кігтями на руїни міста, то разом із собою вона привела холод. Мене не рятував одяг біженців, не допомагала фізіологія екзатрону. Мені все рівно було холодно. Із рота йшов пар, коли я судомно намагався видихнути вуглекислий газ. Було зрозумілим, що цієї ночі я точно не зможу заснути, це однозначно.

Голод. Дикий рух відбувався у моєму шлунку. Мене нудило та нудити було нічим. Лише біла рідина, слина, що була схожа на густу піну, випускалася крізь стиснуті щелепи. Я хотів їсти. Організму не вистачає ресурсів, щоб відновитися, щоб відкласти запас для виживання. Декілька разів проскакувала думка, точніше неймовірне бажання вирватися з будівлі, прибігти до місця падіння колоніального корабля та відібрати у ретронів собі їжі, забрати у них одягу. Але я не міг цього зробити… По-перше, я вже сказав Омезі, що розумію його мотиви; я сказав йому, що більше ні разу не зустрінуся з ним та його плем’ям; по-друге, туди вже точно навідалися ТАУ та ОКГ (якщо поміркувати – навряд чи – вони б камінь на камені не залишили, поки б усіх не ліквідували).

Сум та біль всередині. Я руйнувався, розкладався. Лишилися лише сум та пустота. Ну, побачив я птахів… Що та подія такого мені знаменувала?! Аж нічого. Я втратив друга, товариша та людину, в яку закохався.

- Припини! – прохрипів я собі. – Негайно припини! – Я стиснув голову, намагаючись вигнати з себе негативні думки.

Те, що зі мною зараз відбувається, - неможливість перебороти сукупність жахливих подій, котрі наступили залізним чоботом на моє існування, прямо на горло, перекриваючи потік кисню. Просто я ніяк не можу усвідомити, чому все це трапилося зі мною!? Що я такого зробив Всесвітній системі, що вона вирішила обрати саме мене для такої участі!? Мабуть, вдосталь було зроблено, щоб привернути до себе увагу…

Літургічний сон планети – не мій. Я не міг пірнути у сновидіння, як би не хотів цього. Хоч майже усюди запанувала темрява, деякі дивні створіння (може бути, механізми) засяяли яскравими зеленим та синім мерехтінням. Я начебто звикав до цієї обстановки. На якийсь час забув про голод та холод. Мені доведеться провести решту відведеного часу на могильнику. Тому найбільш досконалою та логічною думкою для мене було б дослідити хоча б трохи планету. Але як? Навколо темрява, і я ніколи не приймав участі у експедиційних операціях ТАУ. Що я зможу побачити? Не дізнаюся, поки не розпочну вивчення. Все досить просто. Треба просто вийти із кімнати, піднятися на дах та огледіти все навколо. Нічого надважкого у цьому немає.

Нарешті я підвівся. Озноб. Важко. Голова запаморочилася. Ще одна секунда і я впаду на спину. Ні, не впаду. Я вхопився руками за усипану тріщинами стіну. Перевів подих. Я намагався вхопитися за ту приховану від мене нить сили та піднятися по ній до того стану, котрий називався би “нормальним”. Хочу, щоб до мене повернулися енергія та початкова витривалість. Мені не вистачає того стимулятору, який давала Аліса. Зараз би однієї дози мені повинно було вистачити на той час, щоб відшукати собі їжу… Ні, мені не потрібен той стимулятор. Він викликає залежність. Всього після декількох використань я досить часто про нього згадую. Особливо у такі хвилини. Я повинен або звикнути до свого немічного стану, або якось з ним поборотися. Якщо раніше імплант та “AURORA” грали досить велику роль у захисті мого здоров’я, то зараз мені потрібно, щоб імунітет якось виробив той природний захист. На це потрібен час. Хоч би мій теперішній захист витримав цей необхідний час.

Що ж можу сказати: здається, я перевів дух. Саме час скористатися цією можливістю, щоб відправитися на розвідку. Хоча… Я розумію, що мені потрібен спокій та відпочинок. Хтось всередині переконує мене у тому, що я маю змусити себе лягти спати. Але той всередині – екзатрон – не знає, що зараз я прислуховуюсь лише до себе, до Даніеля. Я відпустив стіну, випрямився, підняв голову та подивився у чорну стелю. Нічого дивовижного у ній я не помітив. Та й у кімнаті в цілому я зовсім нічого не помітив надзвичайного. Дещо схоже я мав можливість спостерігати на технічних рівнях Тера-Редіта. У моторошному темному коридорі я зіштовхнувся з першими відмінностями: невеличкі краплинки блідно-блакитного кольору підіймалися до стелі. Це було цікаво. Я підійшов ближче до реверсивного дощу. Скоріш за все, це був якийсь гравітаційний пристрій. Пошкоджений, але все ще справний, він пускав краплини рідини вгору, захоплюючи мешканців цієї будівлі декоративним чудом. Або ж це був якийсь пристрій, концепцію якого я ніколи не зможу пізнати. Та яке б не було у нього призначення, мені все рівно було цікаво за ним спостерігати. Дивна машина з дивними функціями.

Якесь спонтанне, дивне сяйво блимнуло, лякаючи мене, десь у неуявному кінці чорного коридору. Сяйво повторилося так само несподівано та неприємно для очей. Це точно щось розумне. Воно гукало мене, привертало увагу, щоб щось повідати. Або ж заманює у пастку, щоб знищити потенційного загарбника. Але на превелике щастя (або нещастя) це була звичайнісінька лампа. Вона просто загоралася раз від разу, затухала, палала. Я був в двадцяти кроках від неї, в декількох секундах руху, коли якесь високе створіння пробігло навпроти лампи, лишаючи по собі тінь, що торкнулася моєї ноги. Воно налякало мене та зникло десь у іншому коридорі. Лише тоді, коли серце моє трохи заспокоїлося, я ризикнув зійти з місця, подавляючи слабкість у ногах. Прямуючи до лампи та перехрестя, на якому вона світила, я обмірковував різні варіанти, котрі могли відбутися, як тільки я наближуся. Коли міркував про напади, смерть, вбивства, то благав, щоб мені на допомогу прийшов екзатрон, а в інших випадках я радів, бо планета не зовсім могильник (якщо це не один із ретронів-біженців).