1. Інтеграція.

Ледве вдавалося стежити за змінами у кольоровій гамі. Гамут переливався гармонійно пов’язаними аж занадто тонкими стрічками відтінків різних кольорів. Водночас боляче було спостерігати за мальовничими гонками, що закутали простір своєю яскравістю, але однієї секунди з вічності, котра була відведена на подорож, вистачило, щоб звикнути до них як до найближчих друзів. Перед поглядом моїм, що повен був болі, стрибали у різні боки лінії Всесвіту, вени галактики, а ми зараз пірнули у її артерію. Я відчував серцебиття, воно коливаннями розхитувало хвилі кольорів вперед, назад. Я відчував, як дихає галактика – важко, дуже важко. Їй нанесли страшенний удар, пекучий слід лишили на тілі. Вона плакала. Раніше по її артеріям ніхто не блукав; раніше кольорова вистава була ще більш яскравою та життєвою. Галактика вмирає… Хто в цьому винен?

Тривала подорож у безкрайньому просторовому коридорі цілу вічність, якщо не дві. Але насправді пройшло всього-на-всього секунд п’ять. Я навіть не встиг відвернутися від ілюмінаторів, щоб привітати усмішкою та радісним поглядом Алісу, як наше перебування серед різнокольорових життєвих ліній раптово скінчилося. Ми вискочили так-само стрімко як і ввійшли у коридор. Тільки зараз все стряхнуло зі страшенною силою. Наче нас із силою звідтіля виштовхнули, або хтось побажав та витягнув нас із відносно спокійного простору. Хтось із біженців-помічників на містку закричав від страху та набігу неочікуваної події. Це і мене налякало. Я подивився на Алісу. На її блідому обличчі були страх та непорозуміння перед дивною ситуацією. Вони з Омегою говорили про якийсь збій у навігаційній системі, про страшні пошкодження корабля, а також про те, що зіткнення – неминуче.

Яке зіткнення?! Я обернувся назад до ілюмінаторів. Десь з лівої сторони доходили до нас яскраві промені зірки, а прямо перед нами була здоровенна сіра планета. Це з нею зіткнення неминуче?! Ми швидко наближалися до поверхні чогось невідомого та страшного! Наш колоніальний корабель нісся через поле сміття, котре кільцем планети утворилося! Металеві залишки відштовхувалися від нашого каркасу, відбивалися від ілюмінаторів! А ми неспинно мчимо у атмосферу планети!

- У мене не вдається скоректувати маршрут приземлення! – викрикнула Аліса, здавалося, з останніх сил. – Я вмикаю аварійні двигуни!

Корабель знов затрясло. Спочатку мене тягнуло назад, до панелей керування. Швидкість наростала. Тепер мене відкинуло назад, до ілюмінаторів. Спрацювали аварійні двигуни. Аліса знову кричала, що системи керування теж вийшли з ладу. Доведеться довіритися штучному інтелекту корабля, котрий мав би прорахувати траєкторію приземлення, при якому пошкодження були б мінімальними. Але і тут Аліса скептично обізвалася, бо сканери теж були пошкодженні. Ми вирвалися з полону ТАУ, щоб загинути, розбившись об іншу мертву планету? Невже у мене і справді повинен бути такий шлях? Я маю загинути за свої діяння? Чому ж тоді зі мною мають страждати ретрони? Ляльки вже настраждалися, їм потрібно спокійно дожити відведений для них час. Схоже, всім нам лишилося не більше декількох хвилин.

Розпочався вхід у атмосферу. Тепер не тільки космічне сміття облягало корабель, а ще й вогонь. Ми горіли, але підвищення температури всередині я не відчував. Раніше у мене ніколи не було подібних перельотів. З такого ракурсу приземлення, тим паче падіння, теж ніколи не бачив. Я завжди був у десантній шлюпці, де окрім інших екзатронів нічого не бачив. А тут я дивлюся у ілюмінатор, міцно схопившись за панель напроти, та готуюся розбитися. Готуюся?! Я чомусь був впевнений, що Алісі вдасться нас якимось чином посадити! Впевненість зникла разом із полум’ям навколо. Перед очима виникла здоровенна сіра, напівзруйнована вежа. Корабель врізався у неї, пройшов наскрізь, змушуючи верхню частину повалитися кудись на землю. Тоді у мене лишилися лише сподівання, що нам вдасться приземлитися. Адже до цього часу Алісі все вдавалося зламати, обійти, відімкнути, ввімкнути. Будь ласка, Алісо, нехай і зараз у тебе вийде. Я усвідомлював, що у неї зовсім немає навичок керування подібним транспортним засобом. Вона теж це усвідомлювала. Разом із Омегою вони намагалися хоч якось поправити ситуацію.

Від смертельних обіймів ТАУ ми повільно потрапляли у обійми випадковості. Збій навігаційної системи, котрий був викликаний пошкодженнями під час зльоту, привів нас у забуту зоряну систему, до забутої, мертвої на перший погляд планети. Тепер випадковість кидається мені у вічі шматками старинних будівель, які зносив на своєму шляху корабель. Лишилося ще недовго, і він доторкнеться мертвої сірості. Я майже відчував смертельні позіхання планети, котра вже звикла до подібного результату справ. Для неї такий вирок створінням, котрі хоча б мають право існувати, став доволі буденним.

Чергова вежа затрусила корабель від удару, і одразу після неї настав очікуваний струс. Ми зіштовхнулися з поверхнею. Мене та усіх на містку повалило на підлогу. Я чув страшенний скрип, тріщання, хруст та дзвін металу. Очі тряслися разом із корпусом кораблю, який терся об мертву планету, руйнуючи на своєму шляху бетонні будівлі. Від стелі відкололася балка, встромилася у підлогу неподалік від мене. Я чув, як вона скрипіла, вищала, коли падала на підлогу містку. Мене вертіло та крутило по поверхні срібних металевих листів. Страшно було уявити, що відбувалося з ретронами-біженцями, які були всередині та навіть морально не приготувалися до сутички з сірою планетою. Я чув крик скриплячого голосу Омеги. Він про щось намагався попередити, але це, як мені здалося, було зовсім непотрібним. Слів його я розібрати все рівно не зміг. Та й який би вони сенс не несли, він зрівнювався з нулем, коли ми врізалися у щось таке, що не пропустило корабель далі. Швидкість від тертя об планету знижувалася, і конструкція на шляху руйнації впевнено уперлася на своєму місці. Загриміло, затрусило, корабель застогнав. Він удару знов усіх затрусило, кинуло та перевернуло. Кістки рахували на собі удари об стіни, очі заплющилися від страху, щелепи стиснулися від болю. Я вдарився головою об одну із панелей та втратив свідомість… Можливо, вмер. Кому це вже відомо, як не планеті, котра звикла до смерті?