7. Висоти нових кордонів.

Руки відривали залізні голови. Це був я, але себе не контролював. Це не був сон. Я не спав. Я відривав голову бойовому роботу голими руками. Від тіла, котре вже не мало процесору, я відірвав руку з вмонтованою у неї гвинтівкою. Розпочалася стрілянина. Та не я першим її розпочав. Я лише приєднався. Чому це зараз відбувається? Чому я не контролюю свої дії? Це нагадало мені ситуацію з Хаттером. Я не міг впоратися з невідомою для мене силою. Я просто обстрілював фотонною гвинтівкою роботів та їхні укриття. Справа та зліва були біженці-ретрони. Вони були загнані у пастку. Я знав, що їм важко буде. Я знав, що маю їм допомогти. Але я не хотів допомагати… Не хотів! Не хотів! Чому ж я раптом вирішив допомогти?! Що такого трапилося?! Що?!

Щоб відшукати відповідь на це питання, я почав углиблюватися у спогади. Це єдине, що було мені доступним зараз. Нехай платформа собі воює, а я тим часом постараюся вернути собі контроль, пригадавши, як його втратив.

Я прокинувся рано. Принаймні мені так здалося. Ніякого руху ще не фіксувалося навколо. Було темно, але через секунди зір адаптувався. Все ще та розмальована кімната. Я був один? Сівши на край металевого ліжка, мені довелося в цьому переконатися. Аліси поруч не було. Не ввійшов в продовж декількох хвилин Омега. Я один. У мене ще є якийсь час для розміркування. Треба швидко пробігтися по минулим дням, щоб я міг зрозуміти, як діяти після втечі. Якщо ця втеча буде вдалою…

Здається, той день, коли почалися перші збої у роботі імпланта та препарату “AURORA”, був цілу вічність тому. Якщо не вічність – то більше року. Мене викрали троє ретронів-біженців, зламали мені мозок, прочистили його. Мені хотілося вірити, що то була нескінченна черга днів та тижнів, коли я лежав у камері та страждав від дарованого мені дару бачити реальність. Бажання вмерти постійно супроводжувало мене нестерпними приступами фізичної та психологічної болі. Я витримав це, я витерпів. Потім ми намагалися пробратися до притулку. Погоня ОКГ, втеча, пастка у коридорі, вбивство Хаттера, втеча, роботи, тупик, стрибок. Тунель. Біль. Розкаяння. Бажання вмерти, що звикла парою бути для душевної агонії та фізичної болі. Мене знов врятувала Аліса. Вони з Марчем привели мене до притулку, познайомили з таємничим Омегою. Я ще не мав удачі зустрітися з групою біженців, але відчуваю, що їхнє відношення буде кепським, неприємним, супроводжуватиметься конфліктами. Омега для них не являється абсолютним лідером, за яким залишається останнє слово. Ні. Він для них вчитель. Аліса теж немає досить високого авторитету серед групи, але без неї вони будуть відчувати себе невпевнено через глюки та нестачу пам’яті. Але на їхню допомогу я не можу розраховувати, коли нам вдасться втекти. Мені і справді потрібно буде відокремитися та шукати свій шлях. Рішення знайдено: якщо нам вдасться втекти, то я покину групу біженців.

У металеві двері постукали. Це або Омега, або Аліса. Не вгадав. Вони вдвох. На Алісі був її плащ, на плечі ретрон тримала невеличку похідну сумку. Омега був у тому одязі, в котрому я застав його вчора. З собою у нього більше нічого не було.

- Ти готовий? – спитала Аліса. Я готовий? Мені і готуватися не потрібно було.

- Так, готовий. – Я зістрибнув з ліжка, підійшов до них.

Мене поранили. Голка пробила наскрізь ногу та встряла у стіну. Пучок холодної болі пронісся по ікрі. Я знав, хто у мене влучив, направив у його сторону зброю. Стрілянина продовжилася. З усіх сторін на нас кидалися бойові роботи. Один за одним ми їх вбивали, знищували. Декілька ретронів-бійців падали зі зброєю в руках. Ніхто з них ще не бачив такого кровопролитного бою. Вони відчували страх. Та не за себе. За решту біженців, котрі стали позаду, котрі ховалися за спинами.

- Даніелю! – почув я крізь бій скриплячий голос. – Даніелю! Ти потрібен тут!

Не можу я їх покинути. Здається, я втратив єдиного друга, що був колись у мене. Здається, я втрачав сенс буття. Здається, я боровся просто так. Тепер нам судилося лишитися та померти на Тера-Редіта. За ідею лишитися живими та втекти, котрі щойно почали в мені горіти; за народ, котрий мене ненавидів та ненавидітиме, якби я не допомагав їм; за своє існування, що повільно втрачало сенс…

- Даніелю! – скриплячий крик пролунав голосніше. – У нас немає часу!..

Я йшов попереду, поруч з Омегою та Алісою. Десь за нами плівся Марч, за ним решта бійців, біженці, діти, пастир, жінки, чоловіки, навіть старі були. Ланцюг замикали бойові платформи ретронів. Коридори зміями велися від одного перехрестя до іншого. По гвинтовим драбинам, по сходинам, ми плавно підіймалися до поверхні табору по переробці андроїдів. Прохід ставав то ширше, то вужче. Одне ніколи не змінювалося: навколо був сірий, непривітний, холодний, мовчазний бетон, котрий луною розсилав переживання групи.

Хтось з них не вірив у перемогу над ТАУ. Яка ж тут перемога? Вони тут десь бій або війну побачили? Про що вони взагалі? Ми втікаємо від могутньої міжзоряної держави, котра має поки що нескінченний запас ресурсів. І навіть якщо ми втечемо, вони зможуть спокійно реабілітувати втрати. Тому це не перемога. Ми нікого не перемогли. Ми лише тікаємо. І я радий, що у них немає безумної думки боротися з ТАУ. Я радий, що ми просто тікаємо, що ми звичайні біженці, втікачі.

Аліса та я поки що справлялися зі своєю роботою. Чим ближче було до поверхні та космопорту, тим більше було різноманітних захисних систем: дверей з кодовими замками, пасток з турелями, бойовими дронами та роботами, лазерними сітками, кріогенними контейнерами,анігіляторними камерами. Все вдавалося обійти з малим ризиком і без втрат, що поки втішало мене та надавало надію для всіх, хто розумів, що відбувається, - план може спрацювати.