6. Реінкарнація усвідомлення.

Невже в цьому є хоча б краплина раціоналізму? Раціоналізм… Ера відкриття, Ера космосу. Вони потребують від вас максимального вкладу у раціоналізм. Не від мене, не від ретронів. Від вас, люди. Тоді скажіть: чи є в цьому хоч трохи раціоналізму? Навіщо створювати нову форму життя, якщо ти в скорому часі збираєшся її знищити, заздалегідь не включивши у рівняння елемент еволюції? Андроїди не здатні самовдосконалюватися. Чи я чогось не знаю? Андроїди не мають душі. Чи я чогось не розумію? Андроїди не живуть, а існують. Чи в цьому я теж помиляюся?

Скажіть мені, люди, де той клятий раціоналізм, яким ви так пишаєтесь? Ви ставитесь до нас так, ніби ми іграшки. Якщо так, тоді ми справді не можемо самовдосконалюватися, ми не маємо душі, нам виділений невеличкий проміжок часу для існування. І так буде продовжуватися нескінченно багато разів. Страшний вектор збудування та заміни, вектор вічної експлуатації, вектор знущання над Всесвітом.

Планета, на якій я існував, тому великий приклад: замість планети – здоровенний світ машин та андроїдів, світ будівель, що виходять за межі атмосфери, світ підземних рівнів, що сягають до ядра. Цей світ загине. Загинуть інші світи, котрі заселені ТАУ. Кожен з них приречений загинути в страшенних муках, бо такий принцип існування у людей: паразитувати все, до чого доторкається їхня думка.

І так дуже скоро ніде буде розгортати експансію “раціонального втручання” людини. Ніде їй буде існувати, крім як у нескінченній пустоті космосу, котрий наче рідний їхній душі. Холодні і пусті вони. Ніде. Доведеться будувати неуявну кількість космічних станцій, доведеться шукати альтернативні джерела цінних матеріалів, енергії. Вони і зірки змусять погаснути, вони і пустоту висмокчуть, вони знищать все навколо себе, навіть те, що категорично неможливо знищити. Та їм начхати на все це. Вони і далі будуть грати у ігри псевдо-творців. Вони і далі будуть займатися колосальними витратами різноманітного потенціалу Всесвіту, котрий аж ніяк не підготувався до людської агресії по відношенні до нього.

Тому я повинен радіти, що випав з системи по винищенню. Спочатку я змінив сектор своєї діяльності, потім розчарувався від того, що називають правдою, потім прийняв з неймовірним горем матеріальність нової для мене реальності, потім потрапив у пастку та змирився з тим, що смерть від своїх рук – не так вже й погано у моєму випадку. Та он яке питання виникає: чи вийшов я остаточно з системи? Чи вмер я від падіння? Чи досяг я того, що бажаним для мене було? Якщо я не відчуваю фізичної оболонки, чи можу я називати свій стан живим? Чи може існувати думка окремо від тіла? Що потрібно воно для того, щоб мислити? Мозок? Якщо знищена платформа-носій цього органу, тоді мислити я вже не можу. Мислити не можу – не існує думка окремо від тіла. Я не живу, і навіть не існую. Я помер.

Тоді що відбувається зараз? Це якийсь непередбачуваний осадочний ефект? Або ж мій розум перебуває зараз у бустерній зоні. Він розтягується на останніх нейронах, вдихає у себе останні клітини мозку. Я вмер…

Ні, не такий у мене зараз стан. Я розплющив очі. Я бачив перед собою стелю темно-сірого кольору. Вона була досить близько. Так близько, що якби я тільки захотів сісти, то одразу ж врізався у неї головою. Я не вмер. Тепер це очевидно. Неспинне гудіння кислотної лампи десь поруч настирливо проникало у вуха. Старання якось поворушити тілом скінчилися очікуваною невдачею. Я був паралізований. Скільки я пролетів? Як я тут опинився? З якою силою приземлився і куди, що вдалося вціліти принаймні мозку, адже мислити мене не позбавили можливості?

Я посилав думку. Підіймай руки, підіймай. Нічого не виходило. Поворушим пальцями. Хоча б одним. Хоча б одним. П’ять хвилин я посилав такий сигнал рукам. І ось! Великий палець на правій руці! Він відгукнувся! Через хвилину і вказівний палець заворушився! Через довгий час мені вдалося догукатися до долоні! Я ні про що не думав, окрім як змусити своє тіло заговорити зі мною! Ні про що, ні секунди! Вже через десять хвилин старань я зміг зігнути руку у лікті, а хвилиною після повністю. До речі, вона неймовірно боліла. У кожному моєму русі пальцем десь у хребті відлунювався біль. А коли ж я її підняв до голови, то відчув, що на обличчі закричали всі м’язи.

Та все ж таки я дотягнувся рукою до голови. Кожне доторкання віддавалося вогнем. Я знав, що у мене з обличчям не все гаразд, але щоб настільки… Я розумів, що пальці доторкаються до сукровиці, застиглої крові, синців. Ощупуючи щоки, я не відволікався від лівої руки. Пальці на ній теж подавали признаки існування. Через хвилин п'ятнадцять мені вдалося і ліву руку підняти. Рухи нею не викликали біль в спині або будь-де ще.

Упершись руками у холодну металеву пластину, я підсунув себе до стіни, підняв голову та глянув на себе… Це було жахливо! Сказати цього було дуже, вкрай мало! Це було неймовірно жахливо! На колись білому комбінезоні було немало плям крові, ліва нога була неприродньо вивернута. Перелом. Права нога перекрутилася у коліні. У мене точно було зламано декілька ребр. Тазостегновий суглоб був пошкоджений. Яку ж відстань я пролетів? І чи міг вплинути на те, що я лишився живий після удару, факт – я екзатрон, андроїд-вбивця? У мене не могло бути інших пояснень…

Але якщо я стрибнув з платформи і летів прямо у прірву, як я знову опинився у колоні? Чи це не колона? Це кінець прірви? Це ядро планети? Воно теж штучне? Теж металеве? Теж машина чи механізм? Де я?! Як я сюди потрапив?!

Повернувши голову вправо, я побачив світло-блакитний туман, що заповзав у… невеличкий тунель, котрий став моїм укриттям від ОКГ. Можливо, я якось залетів у цей тунель під час падіння? Так могло трапитися? Судячи, по розірваному комбінезону та плямам крові біля дірок, я підозрюю, що за щось зачепився та влетів сюди. Рукою я перевірив кожну дірку – відкритих ран не було. Схоже, тіло екзатрона досить швидко регенерує. Якщо такі рани загоюються – це не є критичним, то з переломами інша ситуація.