5. Labyrinthus.

Сон, забутий мною, лишився десь у пораненій свідомості. Очі розплющились, я підірвався з ганчір’я, панічно огледів кімнату в пошуках невідомо чого… Ком підстрибував у горлі. Я ледве не стрибнув у дальній кут камери біля широкої труби. Скрутившись у три погибелі, я відчинив рота… Знудило. Це тривало секунд п’ять. Горло пекло так, ніби всередині хтось неймовірно злий на мене ріже його ножем. Лівою рукою я учепився за вентиль на трубі, правою тримався за шлунок. Він у мене стиснувся так, що там з’явилося місце для парочки органів. Пройшла ще секунда нерівного, повного стонів дихання, і мене знов знудило. На цей раз трішки швидше. Потім ще дві секунди – знову знудило. Потім ще декілька секунд, процес повторився.

Після шостого разу… мій бідний шлунок спинився… Я дивився на лужу неприємної помаранчевої субстанції. Короткі вдихи/видихи. Занадто повільне кліпання. Слина густою мотузкою спускалася прямісінько у лужу. Я відвернувся від неї, відійшов, похитнувся та сповз по стіні до холодної підлоги. Я був таким гарячим, що вона мені здалася поверхнею якоїсь замороженої планети. Болів шлунок, пекло у горлі. Ні! НІ! ЩЕ Й СУДОМИНИ ПОЧАЛИСЯ!.. Скрутило праву ногу! Я вчепився у неї, заричав!

Зашуміли механізми у дверях, клацнули замки. Невже я так голосно блював та кричав, що це нарешті привернуло увагу викрадачів?! Який я у них маю статус?! Тварина, котру тримають у клітці?! Чи полонений андроїд, від якого вони очікують допомоги під час втечі?! Всередину ввійшли Аліса та Хаттер. Чоловік тримав у руці шокер… Звісно ж! Що б ще він міг з собою притягти?! Його супутниця взяла з собою якусь пробірку з голкою. Вона підбігла до мене та встромила її у шию. Я відчув всім собою, як щось миттєво подіяло на мене. Прямо як тоді, коли я намагався від них втекти. Судома пройшла, погане самопочуття зникло через три непомітні секунди. Ніби мені і не було погано, але це тільки фізично. Розумом я-то усвідомлював, що щойно відбувалося. Що взагалі зі мною відбувається? Я – досконалий андроїд-знищувач? Що ж зі мною тоді коїться, якщо я був створений, щоб вбивати, а сам тут помираю?

- Чому мені так погано? – нарешті вимовив я питання до Аліси.

- Імунітет не може адаптуватися до умов без справного імпланту та препарату, - пояснювала вона. – Але я не розумію. Вчора ми давали тобі ліки разом із їжею. Раніше вранці, коли ти спав, я приходила і вводила тобі ще стимулятор. Можливо… Це, як мені здається, реакція на вечерю. Що скажеш, Хаттер?

- Що я скажу? – поцікавився він невдоволеним тоном. – Він зможе дожити і виконати свою функцію? Якщо так – інше мене не хвилює. Якщо помре, нічого хвилюватися. Ми спіймаємо іншого.

- Якщо ти не помітив, Хаттер, - Аліса підвелася, повернулася до товариша, - їх стає все важче висмикувати. А цей виняток, можливо, єдиний. – Вона помовчала, подивилася на мене, знов на Хаттера. – Тому за нього треба хвилюватися…

- Я помітив, як ви хвилюєтесь за мене, - хрипло підкреслив я своє жахливе становище. – Поясніть мені дещо…

- Замовкни, шматок залізний! – Хаттер підняв шокер, Аліса його спинила, прикривши мене спиною.

- Нехай розповідає! – запротестувала жінка. – Продовжуй, - вказала вона мені.

- Якщо я вам так потрібен, тоді чому ви тримаєте мене у цій камері? Я сплю на підлозі… Я не їм, не пив, не маю можливості сходити у вбиральню, умитися. Я буду тут вмирати, а ви навіть не станете через це хвилюватися… Нащо ж я вам потрібен у такому стані? Як я зможу дожити до того моменту, коли “ виконаю свою функцію”?

- Вибач, Даніелю, - відповідала Аліса. Хаттер опустив шокер, відійшов у інший бік кімнати. Жінка повернулася до мене та сіла на одне коліно, наші очі були навпроти. – Вибач. У нас немає досвіду у спілкуванні з полоненими екзатронами. Тут ми бездарні. Омега…

- Не виправдовуйся перед ним! – перебив її Хаттер, не зрушуючи з місця. Аліса повернулася до нього та просвердлила поглядом, мабуть, повним зневаги.

- Омега сказав нам просто тримати тебе у кімнаті та не випускати, щоб ми не втратили єдиний шанс на порятунок. Ми не знаємо, які є у тебе потреби. Чи є вони у тебе – цього ми теж не знали. Ти у нас трішки більше доби, а тобі вже двічі ставало погано. Ми орієнтувалися по своєму самопочуттю. Ми, ретрони, їмо лише раз на день, води нам теж багато не потрібно. Ти нас вибач, Даніелю, але ми тебе боїмося, тому і тримаємо тут.

- Який же сенс тоді налаштовувати зі мною гарні відносини, якщо я відчуваю, що ви мене вбити бажаєте? Ти мені правду говориш, Алісо? Я вам так сильно потрібен, але ви тримаєте мене у камері, в якій я можу вмерти в будь-яку мить, а ви цього і не помітите. Твої слова лунають як… нісенітниця. Як це так? Ви не знаєте, як відноситись до полонених?

- Вважаєш, - вона підняла від диву брова, - ми мали такий досвід? У нас не закладено ніде, як відноситися до андроїдів-вбивць, котрі для нас не менш важливі за план порятунку. Тому ми трохи дезорієнтуємося у цій ситуації.

- На відміну від тебе, потворо, - приєднався Хаттер, - у нас відсутні такі потужні логічні процесори. Аліса колись була у обслуговуючому підрозділі, які стежили за справним станом систем ретронів. Для неї найбільш відповідна робота – копатися у наших з тобою мозках. Я – військова платформа. Для нас основним завданням була ліквідація противника. Ми ніколи не брали полонених. Марч, мій товариш, колись був шахтарем. Ми виконуємо лише ті функції, які були у нас закладені. Наші, так звані, діти отримують імплант у пологовому будинку. Пакет потрібної інформації завантажується туди. Виростає черговий ретрон, що не вміє більше нічого, як виконувати те, чому був навчений. В нас також закладений базовий набір щоденних проблем: приготувати їжу, попити, поїсти, помитися, поспілкуватися.