4. Правда - неправда.

Я бачу трильйони зірок, що обертаються навколо всемогутнього ядра. Я бачу планети, планети, планети. Їх в десятки разів більше за зірки. Я бачу каміння, що блукає від однієї зоряної системи, притягуючись гравітаційним полем однієї зірки, приманюючись іншою більш потужною. Каміння тягне за собою хвости різнокольорові… Яскраво-сині, білі, темно-зелені.

Таке каміння потрапляє на планету, навколо котрої починає утворюватися атмосфера. Зароджується життя. Примітивні одноклітинні організми блукають у водяних нетрях, борються за життя, виживають, удосконалюються, стають сильнішими, швидше, більше, спритніше, виростають до цілих колоній. Вони організовують спільне життя. Їх стає багато. З часом життя у воді набридає. Але еволюція не стоїть на місці. Через якийсь час вони вириваються на сушу, утворюють зграї, борються, їдять, вбивають, тягнуться до нових досягнень, стають на задні лапи, ходять на них, беруть у руки палки, будують перші будинки, утворюють племена, борються.

Вони вбивають одне одного, вигадують для цього виправдання, щоб у кожного вбивства був мотив, ціль. Будуються міста, воюють. Будуються держави, воюють. Утворюються мегадержави, планетарні держави, воюють, вбивають, переслідують невідомі цілі. Вони вже далеко від тих ідеалів, до яких тягнулися, що переслідували віками, міленіумами.

Вони віддалилися від рідного каменю на сотні тисяч світових років, їх вже немає у тому світі. Вони усюди, але тільки не там, звідкіля розпочали свій довгий шлях. Їх більше за зірки, за планети, за каміння разом взятих у галактиці; вони досягли таких висот, що буде викликати головокружіння, якщо озирнутися до початку; вони завжди будуть всім у Всесвіті – вони завжди будуть нічим. Вони створили реальність такою, якою вона їм потрібна, а не тією, що була задана умовно. Але, не дивлячись на все це, вони вже давно забули, хто вони такі і чим колись являлися в очах Всесвіту.

Я бачу трильйони зірок… Я бачу ядро… В них криється їх початок, їх кінець. Колись їм потрібно було тікати від того, що тонуть в океані материки, що планети вмирають. Вони йшли крізь пустоту, простір, космос, до невідомого, до інших зірок, світів. Вони там осідали… Але час йде. Скоро вони будуть усюди у галактиці, скоро… Вони осядуть, створять галактичну державу. Вони будуть тікати від того, що вмирають зірки, втечуть до інших галактик, будуть воювати з іншими державами, подібними їхньої. Так буде тривати, поки найсильніша раса не заселить навколишні Всесвіти. Вони осядуть, будуть жити у мирі та гармонії. Але так не буде тривати вічність. У всього є початок, кінець також все має. Виняток лише один – час. Він є тією рухомою силою, що тягне нас від початку до кінця. І коли галактики почнуть вмирати одна за одною, коли їм доведеться тікати до інших Всесвітів, коли не знайдеться підходящих для них світів, тоді розпочнеться вимирання. Адже простір розвивається значно повільніше за них. Зірки та планети народжуються, але за цей час пролетить життя мільярдів створінь. Вимирання все рівно їх знищить. На них чекає кінець. Адже у всього є кінець. Вони зустріли свій початок і неодмінно побачать кінець.

Я… я прокинувся. В котрий раз я прокидаюся з біллю по всьому тілу? В котрий раз я бачу ці стіни, стелю, підлогу? Цей смердючий бетон в який раз я спостерігаю? Цю вологість? Цей кошмар та страшенний сон в котрий раз я буду проходити? Нехай вони вже покінчать зі мною! Я вже не можу! Я не витримаю більше! Навіщо мене тримати силою в чотирьох стінах?! Нащо я їм потрібен?! Нехай… Нехай вб’ють мене!

Підвівшись з ганчір’я, яке люб’язно мені постелили, я оперся руками об майже слизьку стіну. Перевів дух. Зробив вдих, видих. Ноги боліли, ледь тримали мене. Я кепсько почуваюся, але вже значно краще, ніж тоді, коли не міг очі розплющити. Мені вдалося перевести вагу на одну ногу і, тримаючись однією рукою за стіну, я побрів до дверей. Нехай вб’ють мене… Я зроблю їм таке, що змусить їх мене прикінчити…

Ось двері. Але що такого я можу зробити, щоб мене вбили? Я минулого разу майже втік, розкидав їх у різні сторони, але це не стало причиною для моєї смерті. Ні, навпаки. Вони зловили мене та посадили назад у клітку! Невже глибоко на технічних рівнях Тера-Редіта є такі старинні приміщення? Вони змогли перетворити цілу планету у рай, але не можуть зробити теж саме з підземним світом? Можливо, в цьому немає потрібності. Та й все рівно! Я бажаю повернутися до білих, ідеальних будівель. Лише це бажання змушує мене підводитися. Тому зараз я усвідомив, що смерті я хочу менше за свободу, але якщо мені не вдасться втекти, то нехай вб’ють мене! Або ж я сам покінчу з собою!

Кулаком я вдарив по сталі! Вдарив ще раз! Ще раз! Ще раз! Зверніть на мене увагу! Зверніть! Негайно!

- Випустіть мене! – закричав я, набравши кисню та сил. Крик мій не був голосним, але його почути вони мали. – Випустіть мене! Випустіть… інакше я розіб’ю голову об стіну! Поясніть! Поясніть, нащо тримаєте тут! Нащо я вам потрібен?! Негайно відповідайте!

Я почув, як клацнули замки. Зараз хтось ввійде у кімнату. Відійшовши на крок та ледве тримаючи рівновагу, я став очікувати рівно секунду на того, хто почув мої крики. І… це була знов вона. Жінка з кришталевими очима. Аліса. Одразу ж за нею прослідували викрики того викрадача, що перехопив мене у коридорах:

- Ти знов бажаєш його ловити?! – Він теж підбіг до дверей, тримаючи в руках шокер. – Минулого разу йому майже вдалося!

- Тоді ще не скінчилася дія адреналінового бустера, - спокійно відповідала вона.

Я не міг триматися довго на ногах. Вловивши цю думку, я відступив від них до ганчір’я та присів, опершись спиною об стіну.