3. Закони Попільного царства.

Я розплющив очі… Прокляття. Це знов повторилося! Я дивився на чорного кольору стелю, на темні полоси, на іржаві плями та тріщини. Відвівши голову на те місце, де повинна бути інтерактивна стіна, я побачив темно-зелене полотно, що неохайно звисало до плитчастої підлоги із сірого матеріалу. Всі шафи, всі тумби, ліжко, на якому я лежав, прийняли якусь невідому мені форму. Вони стали бридкими та чорними. Єдине, що лишилося незмінним, – срібна кулька у стелі, котра блимала білим.

На мене знов накинулася паніка. Я не міг повірити у цю… бридку ілюзію, глюк імпланта! Серце розпочало інтенсивне колотіння. Наче у мене всередині бився об ребра молоток, котрий не знайде собі спокою, поки не відшукає дорогу назовні. Я підняв руки, щоб закрити ними обличчя, але вони так дрижали, що майже не слухались команд. Це все ілюзія… Це все ілюзія… Це все ілюзія! Я в це не вірю, яким би воно реальним не здавалося. Це збій в роботі імпланта. Не вірю! Не вірю!

Заплющивши очі, я мав надію побачити будь-що, але не такі видовища, котрі викликають у мене приступ нудоти та паніки. У мене вийшло підкріпити темряву долонями, які я щільно притиснув до обличчя. Все це ілюзія… Все це ілюзія… Я вирішив голосно це промовити, щоб розігнати хмари:

- Все це ілюзія! Воно несправжнє! Все це ілюзія! Все це ілюзія! Воно несправжнє! – Я говорив так швидко та безперервно, що сам не міг розібрати слів. – Воно несправжнє! Ілюзія! Ілюзія! Ілюзія! Збій! Збій! Збій у імпланті! Все це ілюзія! Все це ілюзія!

Віки піднялися, я прибрав руки. Я не знав, кому мені дякувати, що все знов стало на свої місця. Знов все стало білим та прекрасним. Нудота та паніка відступили через хвилину. Я починав заспокоюватися, налаштовувати себе на те, що вже саме час доповісти у центр обслуговування. От тільки я боявся підводитися з ліжка. Раптом знову розпочнеться ця гра у ілюзії. Я не знав, що збуджує імплант на несправні роботи. Для мене стало зрозумілим одне: все розпочинається з імпульсивної, неймовірно страшної головної болі. І як з цим боротися я до кінця не второпав. Лише знаю, що треба кричати та доказувати собі, що все це ілюзії та збої.

Як мені діяти? Як доповісти? Як мені дістатися до інформаційного девайсу, коли в будь-яку мить можуть розпочатися жахи? Я міг би попросити допомоги у штучного інтелекту, але він чомусь мовчав. Вся система взагалі якось припинила працювати та допомагати мені. Невже ніхто не стежить за моїм станом? Можливо, зараз у мене щось вийде:

- Мені негайно потрібна допомога, - хрипів я. Мій голос був побитий страшенними муками. – Негайно виклич спеціалістів з центру обслуговування.

Він мовчав. Секунду, дві, три. Він мовчав та не відповідав. Лише блимав у відповідні для цього секунди. Я так зрозумів, що імплант постійно показує нормальні показники. Тому допомога не приїде, поки я не викличу їх. Треба підійматися. Треба негайно вставати та шукати інформаційний девайс.

Віднявши голову від м’якого матрацу, я усвідомив, що це не буде так легко, як мені здавалося. Щойно я змінив положення з лежачого на сидяче, як все навколо заблимало. Все біле почало танути. Ніби бензину налили у воду. Все попливло, почало кривитися та зникати. На місці білого повільно проявлялися елементи чорного. Ні-ні-ні-ні-ні! Ні! НІ! НІ! Не може бути! У мене ж навіть голова не заболіла! Я заплющив очі. Вдихнув, видихнув. Вдихнув носом та відчув щось гидке, якийсь нудотний аромат, присмак заліза у роті. Та годі! Я не бажаю так жити! Не бажаю лишатися у світі галюцинацій! Я впевнений, що є якийсь вихід. Він є! Він існує!

О, диво! Коли я розплющив в черговий раз очі, то все стало на свої місця, все стало білим. Тепер я вже боявся не тільки темряви та того морока, котрий ховається за збоєм, а ще й зробити якийсь невірний рух чи помислити якось не так, щоб не збудити повтор справжніх жахіть. Якийсь час я сидів непорушно на краєчку ліжка та дивився на срібну кульку під стелею в сподіванні, що він нарешті щось мені скаже, що звернеться до мене штучний інтелект. Ну, скажи мені щось!

- Скажи мені щось! Ти що не бачиш, що мені погано?! Допоможи! Допоможи мені! У мене збої у імпланті! Допоможи!

Він мовчить! Він підступно мовчить! Мені так не вистачає зараз його допомоги! Його слів! ТАУ, де же ви?! Де же керівництво з Ромбу?!

- Допоможи мені, будь ласка! Я вже не можу! Якби ж це був одиничний випадок, я б змирився з цим! Але ж воно мене переслідує з вчорашнього вечора! Ти мене чуєш? – Я вже не міг голосно розмовляти. Знов заболіла голова, а разом з новою хвилею болі кудись зник голос. Я не говорив…

Знов я відчув присмак металу, гидкий сморід. Знов біле почало повільно зникати під різнокольорові барви, знов капнули бензином… Проступали чорні металеві листи, бруд, іржа, тріщини. Вони наповзали з усіх сторін одночасно та неспинно. Мені страшно. Мені так страшно, що я не керував тілом, не міг здвинутися з місця, очі завмерли на срібній кульці.

- Будь ласка, - пошепки благав я у штучного інтелекту про допомогу. – Будь ласка, допоможи мені. Я ж нічого не скоїв такого, щоб терпіти такі знущання. Нащо мені таке покарання? За що?..

Хвилина. Можливо, більше пройшло від тієї миті, коли галюцинації стали перемагати над тверезістю розуму. Та ні. Точно більше. Я сидів, не ворушився, дивився на кульку, намагаючись не відриватися на інші предмети, щоб мені не стало гірше. Поки я перебував в такому положенні, паніка та серцебиття не нарощувалися, а ховалися десь в глибині підсвідомих страхів. Та у мене виникло інше дивне спостереження: моя пустота та втома знов виникли невідомо звідки. Щойно я вирішив, що у мене вийде з усім цим впоратися, як ще й це додалося до кризи. Тепер у мене розпочалося інтенсивне серцебиття, нахлинула паніка, пустота роз’їдала мене зсередини, а втома затискала разом з головною біллю рота.