1. Новий Світ.

Я не пам’ятаю тих років, тих століть. Я не знаю, що тоді відбувалося, що трапилося. Небагато даних ми маємо в архівах. То забуті часи, то Прокляте тисячоліття.

В середині XXI століття трапилася війна, де кожен на планеті знав, що буде застосована ядерна зброя. Ми давно забули… Точніше, захотіли забути, що привело до війни, скільки жертв було, скільки мільярдів постраждало. Забуто було те, скільки часу довелося витратити на відновлення нашої цивілізації; скільки зусиль, скільки злоби, гніву та сподівань на краще майбутнє. Ми намагаємося забути, що спалахнула радіаційна чума, котра вбила половину населення Землі, ми загубили у спогадах те, що четверта частина від тих, хто уцілів, зазнала страшних мутацій, померли від голоду, спраги. Ми намагаємося це забути.

Але в кінці тернистого шляху завжди виходиш на поляну, яка пригріта сонячними промінчиками, де вітер грається з волоссям, де зелена висока трава хитається зі сторони в сторону. В центрі зеленої поляни стоїть дерево, яке шумить листячком. Співають птахи, комахи гудуть крильцями. Тернистий шлях людства підходив до кінця, коли ми змогли об’єднатися в одне ціле, коли була створена Тера-Автономна утопія, ТАУ. Планетарна держава стала під срібно-білим прапором та почала відбудовувати людство.

Пройшло багато століть. Зараз рік 3120. Земля, або ж Тера-Редіта. Ми живемо в одному полісі, котрий охопив всю планету, всі материки, водні простори. Ми усюди, ми завжди. Ми відбудували себе, ми змусили себе стати з колін, змусили забути Прокляте тисячоліття. Ми змогли повірити у краще майбутнє, і ми в ньому живемо. Війни – забуті. Голод – забутий. Хвороби – переможені. У кожного громадянина, котрий бажає жити в кращому майбутньому без турбот, є імплант, що відстежує психологічний та фізичний стан носія. Радіаційна чума для нас лише спогад, але щоб уникнути нових спалахів, відлуння древності, ми вживаємо препарат: “AURORA”, який зміцнює імунітет, а в сумі з імплантом покращує наше самопочуття при будь-яких обставинах. Ми тягнемося у інші світи, ми заселяємо екзопланети, ми готуємося до нових впевнених кроків людства. Всі ми раді жити у Тера-Автономній утопії…

***

Я стояв напроти вікна у вітальні з чашкою біовітамінного напою. Четвертий блок. Сімдесят третій рівень. Досить високо. Досить чудово. Я дивився на білі вежі прекрасного 44-го району, на сусідні блоки, на їхні ідеально геометричні форми, ідеальні пропорції. Я дивився на потоки аерокарів, котрі парили поміж хмар, поміж сонячних промінів. Я бачив людей, котрі збиралися під блоками, готуючись до нового робочого продуктивного дня. Я спостерігав за клопітливою роботою Ромбу Тера-Автономної утопії.

Ковток. Тепла, поживна маса напою пробігла по горлу. Віртуальний годинник срібного кольору, що парив на склі, відраховував секунди до наступної хвилини. 07:40. У мене ще є цілих десять хвилин, щоб насолоджуватися пейзажем Тера-Редіта, щоб радіти нашому кращому майбутньому. Вгорі, біля самих вершин веж, що виростали далеко від мого району, було видно, як маячать десятки кораблів з різних колоній. Вони нагадали мені про птахів… Я пам’ятаю, що колись в дитинстві бачив справжніх птахів. Можливо, то були звичайні клони, адже майже всі живі створіння не пережили радіаційну чуму. Хочу їх знов побачити. Хоча б віртуальних.

- Покажи мені солов’їв, будь ласка, - надав я запит до штучного інтелекту, котрий керував моєю квартирою.

Він мовчки виконав моє прохання. Неподалік від скла з’явилися чудові створіння старої Землі. Троє птахів летіли по всій кімнаті, облітали білий стіл та стільці, вертілися поруч з абстрактною картиною на гладенькій стіні, поруч з декоративними деревами у срібних кошиках. Я усміхався їм, радів за їх політ. Колись планета була повна ними, але все рівно ТАУ не припиняє прикладати зусиль, щоб відновити та відбудувати все те, що колись було первинним. Я радів і за це також.

- Дякую, - своїм словом я припинив віртуальну проекцію.

Ковток. Майже весь напій я випив. Це був мій сніданок. На склі виповзло сповіщення, що мій кар готовий та чекає на мене у гаражі. До запланованого вильоту лишилося п’ять хвилин. З вітальні я перейшов на кухню, поставив чашку у стійку для миття посуду. За секунду пролунав випуск води, прошипів пар. Чашка знов чиста. У коридорі я накинув на чорний зі срібними полосами костюм темно-сіре пальто, прихопив капелюха та перейшов у гараж, котрий був зв’язаний з квартирою.

Білий літаючий транспортний засіб завмер в очікуванні, коли я нарешті в нього сяду. Я провів долонею по ледве теплим плавним лініям. Двері аерокару автоматично відчинилися при моєму наближенні до носу, я сів на місце пілота, кинув капелюха на сусіднє, запустив системи керування, регулювання, орієнтування в просторі, завів гідравлічний двигун, дочекався, поки відчиняться ворота у гараж.

- Добрий ранок, містере Хоуп, - звертався до мене жіночим голосом штучний інтелект кару. – В ранок понеділку всі повітряні коридори перенасичені аеротранспортом. Рекомендую вам передати керування автопілоту, щоб уникнути небажаних ситуацій.

- Добре, Клер, - погодився я з нею. – Не стану псувати дуже гарний ранок. Керування належить тобі.

- Так, містере Хоуп.

Вона зачинила двері аерокару, підняла його на півметра від білої поверхні гаражу. Синхронізувавшись з сенсорами при виході, Клер відшукала потрібну мить, щоб безпечно розпочати рух до повітряного коридору. Плавна повільна зміна куту нахилу носу кару, команда двигуну та іншим системам, і я вже через декілька секунд лечу у найближчому коридорі. Сонця промені билися через скло до мене. Вони повинні були засліпити своєю яскравою та п’янючою красою, але не сліпили. Вони розсіювались об спеціальне тонування корпусу та скла кару. Справа та зліва летіли в одному напрямку зі мною групи інших білих карів. Різних розмірів та габаритів транспорти мчалися по різноманітним задачам з щасливими громадянами Тера-Автономної утопії.