Глава 9

Резонанс Світанку

Ніч ще не встигла розчинитися у світанку, коли повітря в домі раптом стало сухим і колючим. Нікс, який дрімав у кріслі, миттєво підхопився, рука звично лягла на ефес меча. Аврора на лаві теж напружилася, її понівечені крила ледь помітно здригнулися.

На подвір’ї почувся хрускіт гравію. Бабуся, яка весь цей час спокійно плела щось із сушених трав, повільно підвелася.

— Сидіть тихо, — кинула вона Ніксу. — Поки вони не перетнули поріг, ви в безпеці. А перетнути вони його не зможуть.

Вона вийшла на ганок. За дверима стояв густий, неприродний туман, крізь який проглядалися дві постаті в чорних костюмах. Арон і Ліра стояли рівно за метр від першої сходинки. Було видно, що між ними й будинком існує невидима перешкода: повітря там дрижало й викривлялося, наче над розпеченим асфальтом.

— Маріє, — голос Арона пролунав сухо, без жодних емоцій. — Ти заважаєш виконанню прямого протоколу. Твій дім став прихистком для критичних помилок Системи.

— Мій дім завжди був прихистком для тих, хто має серце, — спокійно відповіла бабуся, схрестивши руки на грудях. — А у вас тут немає юрисдикції. Ця земля пам’ятає сонце, яке світило ще до того, як ви навчилися рахувати нулі та одиниці.

Ліра зробила крок уперед, її очі заблищали металевим відлиском. — Не грайся з вогнем, стара. Нам потрібна лише аномалія з крилами. Віддай нам Аврору, і ми викреслимо твою онуку зі списку на видалення. Марімі зможе жити звичайним життям. Вона просто забуде все, що бачила. Хіба це не те, чого хочеться для дитини?

Всередині будинку Марімі, яка підслуховувала біля дверей, затамувала подих. Нікс відчув, як у нього всередині закипає лють, але він не ворухнувся, заворожений спокоєм бабусі.

— Ви пропонуєте мені обміняти живу душу на комфортну ілюзію? — бабуся гірко засміялася. — Ви нічого не знаєте про любов, і ще менше — про мою внучку. Вона вже бачить правду. А від правди неможливо «вилікувати».

— Це твоє останнє слово? — запитав Арон. Простір навколо нього почав розпадатися на пікселі, дерева в саду затремтіли. — Система не терпить опору. Ми повернемося з повноваженнями на повну зачистку сектора. Твій бар’єр не вічний.

— Повертайтеся, — кивнула бабуся. — Але пам’ятайте: коли прийде справжнє світло, ваші костюми згорять першими.

Чистильники ще мить стояли нерухомо, наче статуї. Потім вони синхронно розвернулися й просто розчинилися в тумані, залишивши по собі лише запах озону та легкий іній на траві.

Бабуся повернулася в дім. Її обличчя здавалося постарілим на десять років, але очі світилися незламністю. Вона подивилася на Нікса.

— Вони пішли. Але вони не збрехали. Наступного разу вони не будуть розмовляти. У нас є час лише до наступного заходу сонця.

У кімнаті запала тиша, яку порушувало лише потріскування свічки. Аврора підвелася на ліжку, її рухи все ще були скутими, але погляд став гострим, як у сокола. Вона дивилася на Нікса так, наче бачила крізь його шкіру та кістки саму суть його коду.

— Чистильники бояться не мене, — тихо промовила вона, і її голос вібрував від прихованої сили. — Вони бояться того, що я принесла ззовні. Земля закрита «Духовним Куполом» — це ідеальна клітка Системи, де душі знову і знову перетворюються на цифрову потерть. Досі всі, хто намагався його пробити, були стерті на атоми ще до того, як встигли усвідомити свій політ.

Вона зробила глибокий вдих, і її крила — чорне та біле — мимоволі розправилися, займаючи майже весь простір кімнати.

— Мені вдалося повернутися звідти живою. Це робить моє зцілення вірусом для них. Моя присутність тут — це дірка в їхній ідеальній матриці. Але... — Аврора на мить замовкла, і її очі кольору неба та безодні зупинилися на обличчі Нікса. — Я не перша, кому вдалося здолати цей бар'єр.

Ені, яка до цього мовчки чистила свій револьвер, завмерла. Марімі навіть перестала дихати.

— Перший, хто зміг це зробити, був набагато сильнішим за мене, — продовжила Аврора. — Він розірвав небо власноруч. Але Система не вбила його. Вони зробили гірше. Вони стерли його пам'ять, випалили кожну згадку про те, ким він був, і перетворили на свого найвірнішого пса. Він забув смак справжньої свободи і став тим, хто карає інших за спробу її знайти.

Вона замовкла, не відводячи погляду від Нікса. У кімнаті стало так тихо, що було чути, як пульсує кров у скронях. Нікс відчув, як медальйон у його кишені став крижаним. У його голові спалахнув образ: Єрусалим, білий воїн під мечем... і раптом інший образ — він сам, що стоїть на вершині вежі, якої не існує в жодному місті, і дивиться на зірки, що не є пікселями.

— Хто він? — хрипко запитав Нікс.

Аврора не відповіла. Вона просто продовжувала дивитися на нього з сумішшю жалю та надії. Нарешті вона відвела погляд і важко зітхнула.

— Зараз це не має значення. Якщо ти не згадаєш сам, жодні слова не допоможуть. Нам потрібно іти. Тут бар'єр бабусі довго не протримається. Є одне місце... старе сховище «нульового сектора». Там зберігаються відповіді на всі запитання. І там ти побачиш, що насправді сталося тисячу років тому.

Вона спробувала встати, і Нікс автоматично підтримав її за лікоть. Їхні очі зустрілися, і на мить він відчув такий сильний біль, наче йому знову простромили серце мечем.