Глава 8

Спадщина Мааррат ан-Нумана

Марімі йшла зі школи, але світ більше не був для неї колишнім. Після вчорашнього вечора в домі бабусі кожен кущ, кожен перехожий і навіть саме повітря здавалися їй витканими з мільйонів мерехтливих ниток. Вона бачила «зірками» не лише світло, а й наміри людей.

Раптом відчуття затишку зникло. Повітря стало густим, наче кисіль, і неймовірно холодним, хоча сонце все ще намагалося пробитися крізь хмари.

На іншому боці вулиці, біля старого фонтану, вона побачила їх. Юнак і дівчина в ідеально підігнаних ділових костюмах. Вони виглядали занадто довершено для цього брудного міського району. Арон повільно поправив вузол краватки, а Ліра, не зводячи очей з Марімі, дістала з портфеля тонкий планшет.

Марімі завмерла. Її новий «зір» закричав від жаху. Там, де у звичайних людей пульсували теплі кольори душі, у цих двох була лише порожнеча. Абсолютний, стерильний холод. Вони не були людьми — вони були дірками в полотні реальності.

— Об’єкт зафіксовано, — голос Арона пролунав прямо в голові Марімі, хоча його губи не ворухнулися. — Рівень загрози: критичний. Аномалія зору.

Ліра зробила крок уперед. Трава під її лакованим черевиком не просто зів'яла — вона почорніла й розсипалася на попіл. — Дитино, — мовила вона вголос, і цей голос нагадав Марімі скрип льоду на річці. — Ти бачиш те, що не повинна. Це помилка проектування. Ми тут, щоб її виправити.

Марімі хотіла крикнути, але горло перехопило. Вона згадала Ені. Згадала її сміх і той дотик до лоба. «Бачити правду», — сказала Ені. Тепер ця правда йшла до неї, тримаючи в руках вирок.

Дівчинка розвернулася й кинулася бігти. Не додому — вона знала, що не можна приводити цей холод до бабусі. Вона бігла в бік депо, інтуїтивно відчуваючи, що тільки «золоте світло» Ені та сталевий спокій Нікса можуть її захистити.

За її спиною простір почав викривлятися. Арон і Ліра не бігли — вони просто переміщалися, кожен їхній крок скорочував відстань на десятки метрів. Система почала полювання на свою найменшу помилку.

Марімі бігла, не розбираючи дороги, але відчувала, як холод порожнечі Арона та Ліри дихає їй у спину. Кожен їхній крок, хоч і безшумний, вібрував у повітрі, створюючи пульсуючий тиск. Вона вже бачила будівлю депо вдалині, коли раптом простір перед чистильниками розірвався.

Небо над ними тріснуло, наче тонке скло, і з розлому вирвалася фігура. Вона була високою, стрункою, вбрана в темний, приталений одяг, що оголював сильні м'язи. Зі спини розправилися величезні крила: одне було чорним, як ніч, вкрите пір'ям, що поглинало світло, інше — сліпучо-білим, витканим, здавалося, з чистого сяйва. Його обличчя було приховане тінню, але Марімі відчула міць, що виходила від нього, – не таку холодну й руйнівну, як у чистильників, а дику, нестримну, але сповнену певної... люті.

— Досить, — пролунав голос незнайомця, і він був схожий на дзвін, що розтинає тишу, з нотками металу та піску. — Вам тут не місце.

Арон та Ліра зупинилися. Їхні безвиразні обличчя вперше виявили подобу емоцій — холодну, роздратовану злість.

— Невстановлена аномалія, — процідив Арон, і його руки вже формували з повітря гострі, як скло, леза. — Усунути.

— Протокол порушено, — додала Ліра, її очі заблищали, а тіло стало розмитим, готовим до атаки.

Але незнайомець був швидшим. Він рвонув уперед з неймовірною швидкістю. Біле крило розсікло повітря, наче срібний клинок, а чорне обволокло його, створюючи миттєву тіньову завісу. Бій спалахнув миттєво. Зіткнення їхніх сил розірвало асфальт, підняло хмару пилу та уламків. Звуки були схожі на вибухи, що лунали без жодного джерела.

Марімі інстинктивно сховалася за стіною покинутого будинку. Вона відчула хвилю енергії, що пронеслася повз неї. Це був шанс. Дівчинка не стала дивитися, хто бореться і чому. Вона з останніх сил побігла далі, відчуваючи, як за спиною шаленіє буря. Цього разу вона знала, що шлях до Ені та Нікса — це її єдиний порятунок.

Марімі влетіла в ангар депо, задихаючись. Її серце калатало так сильно, що, здавалося, воно от-от розірве грудну клітку. Вона спіткнулася об старий кабель і ледь не впала, але чиїсь сильні руки підхопили її.

— Марімі! Що сталося? — голос Ені був тривожним, вона миттєво відкинула гайковий ключ, який тримала.

Поруч стояв Нікс. Його обличчя було напруженим, а рука мимовільно стискала золотий медальйон у кишені. Він відчув вібрацію артефакту ще до того, як дівчинка забігла всередину.

— Вони... вони там... — Марімі судорожно вказала назад, у бік парку. Сльози змішувалися з дорожнім пилом на її щоках. — Чоловік і жінка в костюмах. Вони сказали, що я помилка! Вони хотіли мене... видалити!

Нікс різко випрямився. Його очі спалахнули холодним вогнем. — Арон і Ліра, — процідив він крізь зуби. — Вони не гаяли часу.

— Але там хтось є! — вигукнула Марімі, хапаючи Ені за край куртки. — Хтось впав з неба! У нього крила... одне біле, а інше чорне. Він б'ється з ними прямо зараз! Він врятував мене!

Ені перезирнулася з Ніксом. У її погляді читався шок, але Нікс лише сильніше стиснув щелепи. — Напівкровка... — прошепотів він. — Значить, він теж прокинувся.

Нікс зробив крок до виходу, але Ені перегородила йому шлях, поклавши руку на плече. — Ніксе, почекай. Якщо ми зараз вийдемо туди, Система зафіксує нас усіх разом. Це буде кінець гри в "лояльного Екзаменатора". Ти готовий до відкритої війни?