Глава 7

Відлуння Мааррата

  Вони розійшлися, як і зазвичай, у різні боки. Ені розчинилася в нічній темряві, лишивши по собі лише затихаючий гул байка та запах паленої гуми, а Нікс повернувся до свого готельного номера. На порозі вони пообіцяли бабусі та Марімі завітати ще раз — обіцянка, яка для сутності його рівня важила більше, ніж підписаний кров’ю контракт.

Нікс намагався аналізувати. Він розкладав події дня на атоми, прагнучи дістатися до суті того, що розповіла стара жінка. Він намагався згадати... але пам'ять поводилася дивно. Деталі вислизали, немов пісок крізь пальці, ховалися в найтемніших кутках свідомості, наче сама Система намагалася «затерти» небажані файли.

І тоді сталося те, чого з ним не траплялося еони років. Він — вища сутність, кара небесна, сталеве лезо в руці долі — просто заснув. Людська втома, підсилена магією котацу та словами бабусі, здолала його.

Мааррат ан-Нуман, Сирія. 1098 рік.

Місто палало. Небо було затягнуте чорним димом, крізь який проривалися передсмертні крики та нелюдський регіт. Вулицями текли моря крові, а воїни, подібні до хижих звірів, грабували та вбивали все живе на своєму шляху. Перший хрестовий похід.

Він стояв посеред цього пекла. Такий самий, як і решта: злий, виснажений голодом, із непереборною, хворобливою жагою вбивства в очах. Вони прийшли сюди «спокутувати гріхи», бо вірили — так хоче Бог. Його губи скривилися в оскалі, що мав нагадувати посмішку. Йому було байдуже до ідей. Він просто сіяв смерть, бо це було єдине, що він умів.

Нікс зайшов до невеликої, напівзруйнованої мечеті. Усередині панувала дивна тиша, яку не наважувався порушити хаос ззовні. Там, біля стіни, стояла лише одна дівчинка. Вона молилася, заплющивши очі, і не звертала на нього жодної уваги, навіть коли важка кована оковками хода Нікса наблизилася впритул.

Він підняв меч. Сталь блиснула у світлі пожеж. І в цю мить вона тихо, майже пошепки, промовила: — Невже ти готовий забрати життя лише тому, що ти сильний? А може... ти просто осліп і не бачиш, що стоїш на краю прірви?

Вона не втекла. Вона просто розчинилася в повітрі, наче ранковий туман або мара, викликана спекою. Нікс заціпенів. Розуміння вдарило лавиною, вибиваючи повітря з легенів. Меч із брязкотом випав із закривавлених рук.

Що він тут забув? Кого він судив? Карати? Себе чи їх?

Відповіді не було. Потім були дні й тижні мандрів, був Єрусалим, завалений тілами по самі коліна, де він продовжував «виконувати роботу», жодного разу не поставивши під сумнів наказ Системи. Але зараз, через тисячу років, він побачив себе того — маленького, засліпленого вбивцю в залізі — зі сторони.

Нікс різко розплющив очі й сів на ліжку. Його дихання було важким, а на лобі виступив холодний піт. Він прокинувся не в готелі. Він прокинувся по-справжньому.

Нікс не розплющив очей — він дозволив самій реальності розступитися навколо нього. Гіркий аромат готельної кави змінився запахом тисячолітнього пилу, розпеченого каменю та ледь вловимим, майже примарним відлунням гару.

Він стояв посеред Мааррат ан-Нумана. Сучасне місто навколо було понівечене свіжими ранами нової війни, але Нікс не бачив бетону та арматури. Його погляд прошивав пласти часу.

Він ішов порожньою вулицею, і його кроки не видавали жодного звуку. Раптом серед руїн сучасних кварталів він побачив її. Невелика мечеть, складена з темного пісковика, якимось дивом вистояла. Вона здавалася меншою, ніж у його спогадах, наче стиснулася від болю, що бачила протягом століть. Стіни були посічені кулями та уламками останніх років, але купол, хоч і напівзруйнований, усе ще тримав небо.

Нікс переступив поріг.

Усередині панувала абсолютна тиша. Сонячне світло пробивалося крізь дірки в даху тонкими, гострими мечами, в яких танцювали порошинки. Він пройшов до того самого місця, де тисячу років тому підняв меч над беззахисною постаттю. На підлозі все ще лежали залишки старовинних циновок, що перетворилися на потерть.

Він опустився на коліна саме там, де колись випала з рук його зброя. Нікс поклав долоню на холодні плити підлоги. Система всередині нього вимагала пояснень: навіщо він тут? Який сенс у цьому поверненні? Але Нікс мовчав. Він відчував, як крізь камінь із ним говорить сама земля.

Тут не було Екзаменатора. Не було вищої сутності. Тут був лише чоловік, який вперше за тисячу років відчув не вагу обов'язку, а бездонну порожнечу скоєного.

— Ти обіцяла, що я прокинуся, — тихо промовив він у порожнечу, звертаючись до примари дівчинки. — Я прокинувся. Але чому від цього ще боляче?

Відповіддю йому був лише тихий свист вітру в щілинах купола. Але тепер Нікс знав: ця мечеть залишилася тут не випадково. Вона була його якорем, нагадуванням про те, що навіть у найтемнішому хаосі Системи є місце для милосердя, яке здатне змінити шлях цілого Всесвіту.

Нікс провів пальцями по глибокій тріщині в підлозі, там, де камінь був викришений часом і вогнем. Раптом його погляд зачепився за тьмяний металевий відблиск у самому кутку, під шаром багатовікового наносу.

Він простягнув руку й обережно дістав із пороху невеликий, важкий предмет.

Це був золотий медальйон. Час не владний над цим металом, але тисячоліття залишили на ньому свій слід у вигляді дрібних подряпин. На лицьовій стороні не було зображень святих чи каліграфії. Там був викарбуваний дивний символ: коло, розірване з одного боку, всередині якого перепліталися три лінії, що нагадували водночас і коріння дерева, і спалах блискавки.