Глава 6

Тіні та Аромати

  Зміни, що відбуваються у Всесвіті, зазвичай непомітні для пересічної людини. Що вже казати про зсуви в духовному світі — вони тихі, мов рух тектонічних плит у бездонній темряві океану. Звісно, їх помічають, але далеко не всі. Тих же, хто здатен відчути тріщини в реальності, ми часто вважаємо несповна розуму.

Чому? Відповідь проста, навіть надто проста. Бо саме ці люди стоять на узбіччях доріг у гамірних містах, тримаючи в руках дивні плакати з іще дивнішими написами. Ми проходимо повз, відводимо погляд, ковзаємо байдужим зором по їхніх обличчях. Для нас вони — просто фон. Декорації до нашого «правильного» життя. Та чи справді вони помиляються, чи, навпаки, бачать те, від чого ми так старанно заплющуємо очі?

Марімі поверталася зі школи додому своїм звичним маршрутом. Вона йшла наодинці, неспішно милуючись навколишнім світом. На вулиці панувала глибока осінь. Листя вже майже опало з дерев, вкриваючи тротуари вологим рудим килимом. Сіре небо низько нависло над містом; дощ раз у раз намагався розпочатися, та все ніяк не міг зібрати достатньо сили, лише дрібною мжичкою лоскотав щоки.

Сьогодні їй виповнилося тринадцять. Як каже бабуся — перехідний вік. Бабуся взагалі розповідає багато дивних речей, і іноді Марімі здається, що старенька говорить сама з собою або з кимось, кого ніхто інший не бачить. Та попри всю її дивакуватість, дівчинка дуже її любила. Саме тому вона вирішила трохи відхилитися від маршруту й зазирнути до місцевої японської пекарні.

Марімі штовхнула важкі скляні двері, і світ миттєво змінився. Похмурий осінній вечір залишився зовні, прилипнувши до скла разом із поодиноким мокрим листям. Тут, усередині, повітря було густим, солодким і неймовірно теплим — воно пахло молочним хлібом шокупан, ванільним заварним кремом і ледь вловним ароматом кунжуту.

Це був справжній острів затишку. Позаду скляної вітрини вишикувалися ряди випічки, що нагадувала маленькі шедеври. Марімі зупинилася, розглядаючи ідеально круглі золотисті анпани, посипані чорним маком — вона знала, що бабуся понад усе любить саме їх за густу пасту з бобів анко, яка так пасує до гарячого чаю. Поруч красувалися мелонпани з їхньою характерною картатою скоринкою та повітряні крем-пани. Дівчинка прикусила губу: сьогодні був особливий день, і звичайної булочки було замало. Її погляд зупинився на невеликій коробочці з ніжно-зеленим шматочком японського чізкейка.

— Вам щось підказати? — привітно всміхнулася молода пекарка.

— Так, будь ласка... Два анпани й ось цей чізкейк, — Марімі простягнула гроші, відчуваючи, як приємно зігріває кінчики пальців тепло, що йде від печі.

Поки дівчина пакувала замовлення в паперовий пакет, Марімі мимохіть глянула у вікно. Люди на вулиці куталися в плащі й поспішали повз вітрину, навіть не здогадуючись, що тут час уповільнився. Вона притиснула теплий пакунок до грудей. Тепер шлях додому не здавався таким довгим. Вона несла частинку цього спокою туди, де на неї чекав котацу, стара бабуся і, можливо, перші справжні відповіді на питання, які вона боялася поставити вголос.

Вийшовши з пекарні, Марімі ледь не зіштовхнулася з кимось на самому порозі. Звук мотоциклетного двигуна, що щойно вщух неподалік, ще відлунював у вухах.

Перед нею стояла молода дівчина в чорному шкіряному костюмі, що м’яко виблискував від крапель мжички. Її біляве волосся було трохи розпатлане, а великі карі очі дивилися на Марімі з такою щирою цікавістю, ніби вони були давніми знайомими.

— Ого, який аромат! — дівчина всміхнулася, і Марімі здалося, що сірий осінній вечір на мить став світлішим. — Невже це ті самі анпани?

— Так... — ніяково відповіла Марімі, міцніше притискаючи теплий пакет. — Я купила їх для бабусі. У неї сьогодні... точніше, у мене сьогодні день народження.

— Вітаю! — дівчина простягнула руку. — Я Ені. І, знаєш, мені здається, що твоя бабуся — дуже мудра жінка, якщо любить таку смакоту.

Марімі уважно подивилася на незнайомку. Від Ені йшло дивне відчуття — небезпеки в ньому не було, лише якась нестримна енергія, що не вписувалася в звичайний ритм міста. Дівчинка згадала слова бабусі про те, що «справжні зустрічі ніколи не бувають випадковими».

— Ви... ви теж чекаєте на когось? — запитала Марімі.

— Я шукаю місце, де можна почути щось справжнє, а не просто шум Системи, — загадково відповіла Ені.

Марімі відчула дивний імпульс. Замість того щоб піти далі, вона раптом промовила:

— Моя бабуся знає багато історій. І в нас вдома зараз тепло... там котацу. Якщо хочете, ви можете піти зі мною. Бабуся каже, що гості в день народження — це добрих знак.

Ені на мить завмерла. Вона відчула, як десь у просторі напружилися нитки, якими керував Нікс, але її посмішка стала ще ширшою.

— Котацу? — перепитала вона. — Від такої пропозиції неможливо відмовитися. Веди, імениннице. Мій байк зачекає, або... хочеш під’їхати з вітерцем?

Марімі глянула на потужний мотоцикл, потім на пакет з тістечками, і в її очах спалахнув вогник авантюризму, який так не подобався вчителям, але який так любила бабуся.

Мотоцикл Ені загарчав, розриваючи сонну тишу вулиці. Марімі, міцно вчепившись у куртку своєї нової знайомої та притискаючи паперовий пакет до грудей, відчула, як швидкість вимиває з голови всі зайві думки. За кілька хвилин вони вже зупинилися біля старого будинку, який стояв трохи віддалік від сучасних багатоповерхівок, оточений садом, що вже приготувався до зими.