Глава 4

  Якщо за своє буття ти бачив безліч світів і знаєш усе, що в них відбувається — до найдрібніших деталей, — рано чи пізно настає стан відстороненості.
Події більше не чіпляють. Катастрофи не лякають. Чиїсь надії й страхи зливаються в єдиний, монотонний шум.

Усе відбувається так, як має.

А якщо щось іде не за планом — для цього існують інструменти. Виконавці. Ті, хто несуть вищу істину й наділені свободою дій у межах дозволеного.
Системи не помиляються. Вони лише коригують.

Так було завжди.

Правила працювали. Цикли замикалися. Баланс зберігався.

Аж доки цього разу система не дала збій.

В одному з безлічі світів виникла помилка. Незначна. Ледь помітна. Така, на яку зазвичай не звертають уваги.

І він би справді її проігнорував.

Якби його не потривожили.

Уперше за весь час існування.

— Ти відчув ці зміни? — пролунало запитання просто в його свідомості.

Він відчув не лише слова.
Він відчув вагу цього голосу.

Це був один із Вищих.

— Так, — відповів він спокійно. — Відчув. Але похибка незначна. Вона буде виправлена.

— Якщо ні — втручуся я.

— Усе під контролем. Система вже проводить тестування.

І знову — тиша.

Не порожнеча, а мовчазне здивування.
Холодна пауза, в якій зазвичай приймалися остаточні рішення.

Він відчув неспокій.

З яких це пір Вищі почали звертати увагу на такі дрібні відхилення?
Раніше подібні збої навіть не фіксувалися на цьому рівні.

І раптом його пройняла дивна думка.

Цей збій…
Він уже був.

Колись.
У давно забутих часах. В іншому світі. Чи, можливо, в кількох одразу.

Та думка зникла так само раптово, як і з’явилася, залишивши по собі лише відчуття невпевненості й легку, але тривожну розгубленість.

Вони з’явилися в місті непомітно.

Так само, як з’являлися вже не раз.

Колись вони приходили у вигляді священників, монахів, іноді — воїнів.
Та часи змінюються. Як і форми.

Справді, вигляд пари інквізиторів у сучасному місті викликав би зайві питання.

Цього разу це була молода пара.

Дівчина років двадцяти — з правильними рисами обличчя, рудим волоссям і холодним, уважним поглядом.
Поруч — худорлявий хлопець того ж віку, приємної зовнішності, блондин із яскраво-блакитними очима.

Вони були вдягнені в дорогі ділові костюми.
У кожного — елегантний шкіряний портфель у руці.

Вони поспішали.

Минули діловий центр, кілька адміністративних будівель, пройшли центральною вулицею — і звернули до міського парку. Біля озера, у затишному місці, їх уже чекав він.

Екзаменатор.

— Вітаю, — мовив юнак і простягнув руку.

Нікс лише коротко кивнув у відповідь.

Юнака це анітрохи не зачепило.

— Чому ти так нас не любиш? — легко поцікавився він. — Ми ж виконуємо одну місію.

— Після вашої «допомоги» в мене завжди надто багато роботи, — спокійно відповів Нікс. — Особливо після втручань твоєї подружки.

Дівчина посміхнулася й мовчки знизала плечима — мовляв, нічим зарадити не може.

З яким би задоволенням я вас екзаменував, виродки, — промайнула думка в Нікса.

Та вголос він лише ледь усміхнувся.

Попереду була зустріч з Ені.

І щось глибоко всередині підказувало йому:
ця зустріч змінить не лише правила.

Вона змінить сам світ.

Ені прийшла без поспіху.

Вона йшла парковою доріжкою, тримаючи в руках паперовий стаканчик з кавою, і наспівувала щось ледь чутно. Світ довкола не реагував на її присутність жодним чином — ні тріском реальності, ні зміною світла.

Це було… неправильно.

— Ені, — озвався Нікс, коли вона підійшла. — Це ті, про кого я тобі казав.

Вона глянула на молоду пару. Уважно. Без страху. Без цікавості.

— О, — сказала просто. — Ви виглядаєте як менеджери з продажу страхування.

Юнак усміхнувся. Широко. Щиро.

— Майже вгадала. Ми працюємо з ризиками, — відповів він. — Я — Арон.

— А я — Ліра, — додала дівчина, схиливши голову.

Ім’я прозвучало м’яко. Надто м’яко.

Нікс відчув, як система напружилася.

— Ти знаєш, хто ми? — запитав Арон.

— Приблизно, — знизала плечима Ені. — Ті, хто приходить, коли хтось вирішує, що світ може бути кращим.