Глава 3

                                           «Альтернатива»

   Місто поволі прокидалося.
У вікнах спалахувало світло, люди виходили з домівок, поспіхом збираючись на роботу. Життя знову входило у свій ритм — звичний, шумний, живий.

Але не для нього.

Бо він завжди був кінцем цього ритму.
Крапкою. Межою. Підсумком.

До вчора.

Вперше за весь час свого існування він не виконав роботу. Якщо бути точним — сталася помилка. І тепер її потрібно було виправити.

— Привіт, Ніксе! — пролунав дзвінкий голос Ені. — То що ми тут робимо? Сподіваюся, не небіжчиків викопувати на церковному кладовищі. Бо лопату я з собою не прихопила.

Вона широко й абсолютно недоречно усміхнулася.

— Ні, — спокійно відповів він. — Ми тут з іншої причини. Але так… ми йдемо на кладовище.

Вони рухалися між надгробками — старими, похиленими, порослими мохом і часом. Деякі імена вже стерлися, інші трималися лише завдяки звичці пам’яті.

— Ніксе, стій. Почекай хвильку.

Ені звернула з доріжки й попрямувала до дальнього краю кладовища, туди, де стояли найдавніші могили.

— Що сталося? — запитав він, дивлячись їй услід. Його очі на мить спалахнули золотом.

— Тут дитина, — сказала вона. — Он хлопчик. Бачиш? Біля сірого, пошарпаного надгробка.

Він побачив.

Хлопчик років десяти стояв мовчки, стискаючи в руках плюшевого ведмедика з ґудзиковими очима. На ньому був синій светр із надто довгими рукавами, короткі шорти й новенькі черевики — дивно новенькі для такого місця.

Та хоч Ені рушила першою, Нікс опинився біля хлопчика раніше.

— Привіт, Том.

— Привіт… А ти хто?

— Пам’ятаєш, у вас у школі був містер Пітерсон?

— Так. Він мій учитель. Він завжди приймав у нас іспити.

— От і я такий самий, як містер Пітерсон.
Ти готовий до іспиту?

— Так. Я готовий.

Нікс торкнувся долонею голови хлопчика.

Світ зламався — м’яко, без болю.

Тепер вони стояли в літньому парку. Сонце світило крізь крони розлогих дерев, неподалік блищало озеро, по якому неквапливо пливли качки. Повітря було теплим і спокійним.

Ені підійшла до Тома й обійняла його.

— Тепер ти вдома, Томе. Бачиш? Он твоя мама кличе тебе.

Вона показала вперед.

Там стояв дерев’яний будинок із білими стінами й акуратним парканом. За ним росли яблуні, а поряд весело бігав пес. Молода жінка махала їм рукою, не приховуючи сліз радості.

— Біжи до неї, — м’яко сказала Ені. — Вона дуже на тебе чекала.

— А… іспит? — невпевнено спитав хлопчик.

— Не турбуйся. Я домовлюся з Ніксом, — усміхнулася вона.

І Том побіг.

Те, що відбувалося, було неприпустимим.

Вона не лише побачила духовну основу померлого — вона втрутилася.
За весь час існування світу такого не траплялося жодного разу.

— Ніксе, досить уже ламати голову, — весело сказала Ені. — Краще допоможи мені з пікніком.

Він обернувся — і завмер.

На траві вже лежала ковдра. Кошик. Їжа.
Ені простягнула йому відкриту пляшку холодної коли.

У Нікса від подиву буквально відвисла щелепа.

Цього не могло бути.

Ніколи.

Нікс не взяв пляшку одразу.

Він відчув це ще до того, як побачив.

Тиск.

Не фізичний — глибший. Той, що виникає не в тілі, а в самій основі буття. Простір навколо ледь помітно тремтів, мов натягнута струна. Світ почав дивитися на нього.

Система прокинулася.

Він повільно видихнув.
Такого не траплялося дуже давно. Занадто давно, щоб хтось іще пам’ятав.

Відхилення зафіксовано.
Порушення протоколу циклу.
Екзамен не завершено.

Голосів не було. Слова не звучали.
Це було знання. Абсолютне. Без емоцій.

Нікс відчув, як у ньому самому щось стискається. Не страх — відповідальність. Він був частиною цього механізму. Його лезом. Його рукою.
І тепер рука здригнулася.

Він подивився на Ені.

Вона сиділа на ковдрі, піджавши ноги, і з явним задоволенням відкривала упаковку з їжею. Світ навколо не чинив їй жодного опору. Навпаки — підлаштовувався.

— Ти знаєш, що ти щойно зробила? — тихо запитав він.

— Звільнила хлопчика від зайвого іспиту, — легко відповіла вона. — Хіба не для цього існує справедливість?