Глава 2

  Тихий осінній вечір.
Затишне придорожнє кафе — з тих, де відвідувачів ніколи не буває забагато. Постійні клієнти, що заїжджають дорогою на роботу чи повертаються додому, випадкові подорожні, водії з втомленими очима. У таких місцях часто народжуються дивні й кумедні історії, подають пристойний яблучний пиріг… і, як не дивно, трапляються доленосні зустрічі.

На жаль, кава тут була огидною.

Колись давно — він це пам’ятав — на цьому місці стояла таверна. І кава була справжньою. Гіркою, терпкою, живою. Та часи змінилися. Тепер доводилося пити коричневу жижу, яку люди вперто називали кавою, і чекати.

Він умів чекати.

Дзвіночок над дверима дзенькнув, і до кафе ввалилося кілька молодих людей у чорному. Готи. Він ледь помітно всміхнувся.
Цікаво, скільки вони протримаються в цьому світі? Сто років? Двісті? Навряд.

Люди завжди шукали богів. Вигадували їх, давали їм імена, будували храми — а потім вірили, що за будь-який гріх можна відкупитися папірцями або шматками металу, які вони називали грошима.
А після цього з’являлася робота для нього.

Очищати.
Спрямовувати.
Давати ще одну спробу.

Дехто складав іспит дуже довго. Доки їхня сутність — їхня справжня основа — не ставала чистою.

За вікном заревів мотоцикл. Звук наближався, урвався — і за кілька хвилин до кафе зайшла молода дівчина в шкіряному мотоциклетному костюмі. На вигляд — років дев’ятнадцять. Біляве волосся спадало на плечі, великі карі очі світилися життям, риси обличчя були майже ідеальними.

Вона сіла за столик і замовила бургер з колою.

Він підвівся й сів навпроти.

Дівчина не здивувалася. Лише зацікавлено нахилила голову.

— Привіт. Я Ені, — сказала вона і простягнула руку.

Він машинально потиснув її.

— Приємно познайомитися. Моє ім’я Нікс.

— У тебе до мене якась справа, Ніксе? — її посмішка була занадто світлою для цього місця.

Ледь помітний рух руки — і реальність зламалася.

Їхні сутності ковзнули в межсвіття, але замість порожнечі вони опинилися на квітковій галявині. Неподалік текла річка, вода в якій світилася м’яким сріблом.

— Тут… прекрасно, — захоплено сказала Ені. — Ти часом не чарівник?

Вона сміялася. Її очі палали щирою радістю.

А йому було не до сміху.

За весь час його існування, за всі світи, які він патронував, таке траплялося вперше. Перед ним була чиста сутність. Абсолютна. Цілісна.
Їй не потрібно було бути тут. Не зараз. Не в цьому місті.

Місія.
Перезавантаження.
Занадто рано.

Цей світ ще не потребував кінця.

І він прийняв рішення.

— Я не чарівник, — повільно промовив він. — Я — Екзаменатор.
А хто ти?

Запитання було поставлене напряму. Без бар’єрів. Без захисту.

— Я Ені. І мені тут дуже подобається, — дзвінко засміялася вона.

Її сміх був настільки живим, що навіть він усміхнувся. Та погляд залишався пильним.
Перед ним була сутність, схожа на нього.
І в ній були всі задатки Екзаменатора.

Це було… неправильно.

Час повертатися.

— Ені, ти давно в місті?

— Зовсім ні, — відповіла вона, не пам’ятаючи нічого дивного. Для неї розмова не переривалася. — Я приїхала лише сьогодні. Хочу знайти підробіток у якомусь кафе. До іспитів.

— І на кого вчиться така чарівна дівчина?

— На юриста.

— Адвокат? Прокурор?

— Ні. Суддя, — сказала вона впевнено. — Мені здається, це моя доля.

Він усміхнувся.

— Знаєш, у мене є пропозиція. Працюй на мене.

— Згода, Ніксе. Коли почнемо?

— Завтра. О п’ятій ранку.
Зустрінемось біля церкви.

— Добре. До ранку.

Він вийшов з кафе й попрямував до готелю, стискаючи в руках потерту книгу в шкіряному перепльоті.

Вперше за всю історію
Екзамен було скасовано.