Глава 1

Кладовище

Йшов мілкий, але теплий дощ. Біля свіжовикопаної могили стояв похилий чоловік у чорному пальті. Його погляд, сповнений туги, був прикутий до труни, яку щойно опустили в землю. Священник уже пішов, і справа залишалася лише за копачами. Вони терпляче чекали, доки цей чоловік нарешті піде — і залишиться зі своїм горем наодинці.

Про те, що сталося в містечку Паркерс-Рог, знали всі. Та воліли мовчати. Занадто страшною була ця подія. Два поліцейські, які першими прибули на місце злочину, вже тиждень перебували в місцевій психіатричній клініці з тяжким нервовим зривом. Криміналісти ж воліли взагалі нічого не коментувати.

Вбивство з особливою жорстокістю. Молоду дівчину — шістнадцятирічну підлітку — закатували до смерті. Жодних зачіпок. Жодних підозрюваних. Престижний квартал, білий день, власний дім. Усі сусіди були вдома — та ніхто нічого не чув. Її тіло знайшов дідусь. Єдиний живий родич. Той, хто піклувався про неї й не чаяв у ній душі.

Старий сидів на лаві в церкві, не зводячи погляду з розп’яття. Його губи ледь рухалися — він щось шепотів. Можливо, молився. Можливо, просто говорив у порожнечу. По щоках текли сльози, і було видно: біль, що гриз його зсередини, був нестерпним.

Та Бог мовчав.

Не було жодної відповіді.

І все ж щось змінилося. Він відчув це.

Поруч, на лаві, з’явився молодий чоловік із чорним, акуратно підстриженим волоссям. Його дивні сірі очі на мить спалахнули золотом.

— Він не відповість. Скільки б ти не молився і не просив, — пролунав м’який, але сильний голос. — Рано чи пізно кожен отримує свій урок. І це — твій.

Старий здригнувся і поп’ятився.

— Це ти?.. Ти вбив її?

— Ні. Це був ти. Ти так прожив своє життя, що воно привело до цього. А я лише екзаменатор. І зараз визначу, чи склав ти іспит життя.

Він торкнувся вказівним пальцем до лоба старого.

Церква зникла.

Замість неї — зорі. Галактики. Безмежність. Він не міг визначити, де вони перебувають. І тоді пам’ять прорвалася, мов гребля. Сотні життів. Тисячі подій. Безліч облич і рішень.

— Суд… — прошепотів він. — Це суд.

— Скільки разів ми зустрічаємося, і щоразу ти кажеш одне й те саме, — поруч промайнула сумна усмішка. — Ми тут, щоб розібрати твої помилки. Тобі було дано завдання. Тепер — іспит.
Ти прожив це життя доволі добре. Я задоволений. Ти склав. Після стількох циклів ти нарешті готовий рухатися далі.

— Але вона… Чому саме вона? Чому так боляче? — його душа не могла заспокоїтися.

— Чому?! — голос гримнув, мов громовиця. — Це твій урок. Твоя розплата. Чи ти вже забув, що скоїв у минулому житті?!

— Але ж вона ні в чому не винна! — вигукнув він. — Це був мій урок. Моя кара. Чому це був не я?!

Хоча він не мав фізичного тіла, відчув теплі обійми. Біль почала відступати. Спокій повільно наповнював його.

Ледь чутний шепіт доніс слова екзаменатора:

— Бо це був і її урок. І її спокута.
Ніхто не отримує більше, ніж заслуговує. Це закон буття.
Ти очистився. І більше не повернешся в цикл реінкарнації. Віднині твій шлях — до гори.

Знову йшов дощ.

А на кладовищі, біля свіжої могили, з’явилася нова яма. Та цього разу, окрім священника і копачів, стояв молодий чоловік у потертій шкіряній куртці. Його сірі очі ледь-ледь відблискували золотом.