Екзамен

Тоніо Маранто як відчував, що завалить іспит. З самого ранку його супроводжували погані прикмети, тому коли він витягнув білет і побачив завдання, то не втримався від зітхання.

– Маранто, вище ніс! – підбадьорив його професор Сонту – старий енергійний оптиміст, що здолав двох демонів, трьох драконів і колишню дружину, а тому йшов життям без прикрощів чи турбот. – «Переміщення» – це елементарно, ви таке на першому курсі вивчали.

Отож-бо! Через брак практики Тоніо давно все забув. Він був сутулим книжковим хробаком і сподівався на білет із чистою теорією, якою володів досконало.

– У мене «Переміщення з іншого світу», професоре Сонту.

– А! Ну, це ще краще. Другокурсники вивчають, тож ви ще не встигли викинути з голови матеріал. Готові? Чи потрібна підготовка?

Тоніо ніби побачив себе збоку. Худий, пом’ятий, похмурий телепень, що все життя тримається подалі від практичного застосування магії. Його поза очі називали боягузом, але він знав, що це неправда. Йому просто подобалася теорія. Він любий багатослівні роздуми, історію, припущення… У манускриптах приховувалися справжні пристрасті, кожна сторінка зберігала чийсь характер, мрії, надії!

– «Переміщення з іншого світу людини», – важко зітхнув Тоніо.

– Людини? Та ви щасливчик, Маранто, легшого завдання і не придумаєш. Самі розумієте, безсистемно людей викрадати не можна, інакше рівновага світів похитнеться. Зайдіть до лабораторії, вам дадуть координати дозволених об’єктів. Сміливіше, юначе! За десять хвилин у вас буде «відмінно», а ми з комісією підемо на обід. Ви ж нас не розчаруєте?

***

У лабораторії сказали, що комп’ютер із даними ненароком згорів, але Тоніо народився під щасливою зіркою, тому що завідувач запам’ятав ім’я, адресу і навіть світ людини, яка протягом найближчих двох днів попрощається з життям природним шляхом, а тому її видалення з тієї реальності мине нешкідливо для Всесвіту.

– Це Земля, хе-хе. Смішно. Як на грядці. Мишин Мишко, селище Мишки, вулиця Мишача, номер будинку не пам’ятаю, пошукаєш сам. Цей Мишин – наркоман, стан здоров’я критичний. Поспішіть, Маранто. Можливо, на цій людині хтось ще й здасть іспит із цілительства.

– А інших немає? – наважився запитати Тоніо і почув, що тут йому не ресторан, меню не подають, але якщо дуже хочеться, то нехай призначає перездачу.

Пам’ять комп’ютера обіцяють відновити за тиждень. Щоправда, за три дні професор Сонту йде у відпустку, повернеться лише до початку наступного навчального року. Але якщо Тоніо не потрібна стипендія…

Передчуття провалу стало сильнішим.

***

Селище Мишки потопало в зелених насадженнях. З погляду Тоніо, в цьому полягав його єдиний плюс, тому що через неприємне завдання все навколо здавалося огидним.

Можна почати з того, що об’єкт знайшовся легко, проте ні краплі співчуття не викликав – навпаки, він чіплявся до випадкових перехожих і ніби навмисне спричиняв відразу.

Тоніо знав, що має виконати завдання. Це лише запис у заліковій книжці, всі так роблять і не змінюють правила! Але час від часу він думав про те, що в цьому світі напевно є хтось, кого справді варто врятувати. Може, та невідома людина заслужила на диво, а Тоніо витратить свою спробу на безнадійний випадок. У Магічній академії вилікують тіло, й оцінку за це отримають, ніхто не заперечує, але пошкоджений наркотиками мозок, на жаль, не відновиться, нема ще такої магії, й навряд чи її винайдуть у найближчі століття. І чому життя таке несправедливе?..

– Чому життя таке несправедливе? – почув він від лави в тіні, де сиділи чотири жінки середнього віку й активно перемивали комусь кістки. – Дивись, іде. Ох, серце кров’ю обливається…

Хто? Де? Тоніо закрутив головою і мало не порушив режим невидимості, зачепивши щокою колючу гілку акації. Втім, болю він не відчув, бо побачив її – дівчину, гідну мрії.

Вона носила вузькі білі туфельки та коротку сукню кольору моря. На її засмаглі плечі обсипався пилок високих лілій, повз які вона проходила, волосся золотом струменіло по спині, від ніжного погляду перехоплювало подих, а білозуба усмішка змушувала серце битися швидше. Ця дівчина втілювала таємну мрію, але була зовсім поряд – близька, розпалена сонцем, щаслива!

– Усього три дні їй залишилося, – з фальшивим співчуттям проспівала жінка в товстому вельветовому халаті з довгими рукавами, що ніби не помічала спеки і азартно нишпорила очима по подвір’ю. – Така гарна… Молода… Чемна…

– Ох, горе яке, горе… – заголосила жінка у квітчастих шортах і широкій білій туніці, проводжаючи дівчину тужливим поглядом. – На державному навчається, стипендію отримує, і тут таке. Ніколи б на неї не подумала. Он як сміється, га? Як востаннє. Кажуть, вони всі такі, бідолахи. Не розуміють, що на них чекає, вірять у диво… – Вона витерла сльози, уткнулася в телефон і розсіяно запустила руку в пачку з чіпсами, звідки одразу ж вилетіла велика зелена муха. – Вірять, нещасні… – пробурмотіла, хрускаючи й обсипаючись крихтами. – Не бачать своєї смерті.

– Їй би жити й жити! – підкинула розпачу яскраво нафарбована жінка у смугастій сукні. – Я думала, моєму Тьомчику буде пара. Обидва високі, статні, вчаться далеко… Ой! – Жестикулюючи, вона зачепила долонею іржавий цвях, що стирчав збоку лави, і подряпалася до крові. – А воно ось як життя закрутило. І що, справді три дні? Я чула, тиждень, а то й два може протягнути. Ви тут ніде подорожника не бачили? А Тьомчик мій засмучений, ось-ось у запій піде. Поганий у нього тиждень видався, і не кажіть. То штрафанули нізащо нелюди ці, то посадити погрожували за пропозицію хабаря… Він же не собака, щоб прив’язаним їздити, я вам скажу! Хто зараз із молодих не порушує? Хто, га? Ви в телевізор гляньте, всі літають як божевільні, а Тьомчик що, гірший? Він же нікого не вбив і навіть не покалічив!