Екстрена зупинка

Причеплений у самому хвості пасажирського поїзда вагон-ресторан поступово спустів. Обідня метушня йшла на спад і рейсовій бригаді можна було нарешті трохи перепочити. Останні відвідувачі вставали з-за столів, дякували офіціантам та розходилися по своїх вагонах.

Директор ресторану Микита про себе відзначив те, що яка ж усе-таки була велика різниця між голодними пасажирами, які квапливо входили до ресторану, й задоволеними та ситими клієнтами, які чинно залишали вагон вже за якихось пів години.

Микита неспішно пройшовся вздовж усієї обідньої зали, поправивши фіранки на одному з вікон і піднявши зім'яту серветку, яка валялася в проході. Після обідньої метушні вагон здавався порожнім та просторим.

Кілька пасажирів, що запізнилися, закінчували трапезувати. Вони доїдали український борщ, ячну кашу з м'ясом та вінегрет, запиваючи все це компотом.

Біля вікна самотньо сидів худий сивочолий старий, з татуюванням розкинувшої крила чайки на тильній стороні долоні біля основи великого пальця. Коли він рухав правою рукою, то здавалося, що нібито чайка махає крилами. Поруч із ним стояла бордова дерев'яна тростина з руків'ям у вигляді голови орла, з якою він ніколи не розлучався. Старий часто їздив цим потягом до карпатських санаторіїв й вже встиг примелькатися, тож рейсова бригада до нього давно вже як звикла, позаочі називаючи "Дідусем" і нерідко жартуючи з приводу його пунктика на пернатих.

Тим часом обидва офіціанти Андрій і Олег, брязкаючи посудом, заходилися прибирати зі столів. Вони були вдягнені в однакові білі сорочки, чорні штани та носили краватки-метелики. Хлопці штовхали перед собою металевий візок на безшумних гумових колесах, що мав декілька відділень. Офіціанти швидкими професійними рухами змітали недоїдки в сміттєвий контейнер з харчовими відходами й розкладали брудні тарілки та чашки на полицях. Для збору столового наряддя у візку було передбачено спеціальне прямокутне відділення.

Невдовзі всі пасажири завершили обідати й покинули вагон-ресторан. Микита помітив, що Дідусь забув свою тростину біля столу. Директор підхопив її, мимохідь здивувавшись тому, що вона була доволі таки важкою та масивною й аж ніяк не в'язалася з сухою статурою старого.

Микита наздогнав Дідуся на перехідному майданчику між вагонами й простягнув йому тростину зі словами:

– Вибачте, ви забули!

– Дуже вам дякую! – зрадів старий, приймаючи тростину в зморщені руки з вузлуватими пальцями. – А я от все йшов й намагався згадати те, чого мені не вистачає.

– Любите птахів? – ніби-то ненароком поцікавився Микита, спробувавши розвіяти завісу таємниці над Дідусем.

– Так, просто обожнюю! – відповів старий, з любов'ю погладжуючи голову орла на тростині. – Я спеціально їжджу на карпатські курорти, щоб убити одразу двох зайців: і оздоровитися, і поспостерігати досхочу за пернатими. До речі, я нещодавно прикупив собі потужний бінокль із багатошаровим просвітлювальним покриттям на штативі. Чи не хотіли б ви зайти до мене в купе? Вип'ємо мінералки з вівсяним печивом і я вам на ділі продемонструю бінокль: подивимося на чудову гірську природу крізь вікно. Я впевнений, що ви такої висококласної оптики ще жодного разу не бачили.

– Дуже дякую вам за запрошення, але, на жаль, я змушений відмовитися, – розвів руками Микита. – Справ у мене в ресторані ще сила-силенна сьогодні.

– Перепрошую... – дещо знітився Дідусь. – Ви ж все-таки на роботі як-не-як.

– Одного разу я теж обов'язково поїду на високогірний курорт і там ми з вами неодмінно поспостерігаємо птахів за допомогою вашого чудового бінокля в їх природному середовищі.

Розпрощавшись із Дідусем, Микита зачинив за ним торцеві вагонні двері на засувку і мигцем глянув на себе в дзеркало на весь зріст, що висіло на стіні. Він поправив краватку, розрівняв воріт білосніжної сорочки та струсив пилинки зі строгого ділового костюма.

До цього часу офіціанти вже закінчили з прибиранням посуду. Хлопці почали ганчірками протирати столи й акуратно розставляти біля вікон металеві кошики з перечницями, сільничками та серветками.

Микита на хвилинку присів за одним зі столів, розглядаючи невеличке село, поруч із яким вони якраз проїжджали. Директору було дуже цікаво роздивлятися різноманітні приватні будинки, що втілювали в собі мрії та сподівання їхніх власників про ідеальні домівки для їхніх родин.

Почав накапувати дощ. Великі краплі потекли по запиленому склу, стікаючи донизу й залишаючі по собі мокрі смужки.

Незабаром Андрій з Олегом вже завершили наводити лад в обідньому залі. Вони повезли візок, що побрязкував столовим наряддям, назад на кухню. Директор швидким кроком наздогнав їх, відчинив та притримав двері, пропускаючи хлопців уперед. Офіціанти завезли візок у посудомийне відділення, в якому за столиком біля вікна сиділа невисока повна посудомийка Світлана, вдягнена в білий халат і шапочку. Вона читала жіночий журнал з рукоділля, одночасно в'яжучи хромованими спицями бузковий светр. Побачивши гостей з горою брудного посуду, вона сплеснула долонями й удавано обурилася:

– А я ось усе сиділа і міркувала собі, коли ж це ви мене ще роботою порадуєте!

– Нічого, не засмучуйся, – підморгнув їй Микита. – Ввечері ми ще привеземо, тож нудьгувати тобі сьогодні точно не доведеться.

Директор зазирнув у наступні двері, що вели у відділення первинної обробки, в якому розташовувалися столи з нержавіючої сталі та подвійна мийка. На них здійснювалося очищення, миття і нарізка продуктів для подальшої теплової обробки.

У приміщенні сиділи завідувачка виробництва Катря та кухарка Тетяна. Вони якраз готували розкладку харчових продуктів для приготування вечері. На столику перед ними стояли сині торгові ваги з трьома батонами вареної ковбаси на одній із шальок та кількома чорними гирями на другій й лежала відкрита посередині збірка рецептур, що містила в собі типові меню для вагона-ресторану, а також найменування та вагу всіх інгредієнтів і докладну технологію приготування страв. На підлозі притулилися одна до одної сітки з овочами та кілька мішків з борошном і цукром. На обробних столах височіли лотки з яйцями, великі круглі бляшанки з оселедцем та скляні слоїки з варенням.