Продовжуємо веселощі.

Ну, не встигли ми закрити виклик, як наша пані подзвонила зі скаргою, мов знущання, приниження людської гідності та честі. Мда. Це мені тепер писати пояснювальну і десять хвилин життя в смітник, хоча міг покурити. Ну нічого, шлях на станцію не зайняв багато часу, тому в диспетчерській мене вже чекав старший лікар зміни з дуже суровим обличчям. 

— Віталь, ну йо ма йо! Ну скільки ж можна?! Шоста скарга на тебе за три місяці. Ти знущаєшся? - мій ти рідний гіпертонік, тихіше, в то почервоніла так, наче тобі на день народження при всіх іграшку з дорослого магазину подарували. - Що мені з тобою робити?!

— Ну, звідки ж мені знати? Степанівна, керівництво тут Ви. - флегматично потиснув плечима. - Ви ж в курсі, я спокійний, наче мертва корова. 

— Знову твої жарти?!! Я на тебе доповідну напишу! Тебе звільнять, щоб не ганьбив швидку допомогу!! - ох, а тихіше можна? В мене ж ніжна душевна натура.

— Степанівна, ви з тою пані не родичі? А то ультразвук такий, що не кожен апарат видасть. Я не глухий, чудово все чую. - дівчата в диспетчерській почали потихеньку сповзати під столи від сміху, я ж тихенько підморгнув Наталці, вона в нас лише місяць, але завзята дівка, за словом в кишеню не лізе. 

— Ти що, тут найрозумніший?! Зірку впіймав?

— А Ви кудись при мені падали? Ярослава Степанівна, чесне слово, якби я бачив, що Ви, зірочко, кудись падаєте, то точно спіймав би. Ну, спробував би, точніше. Тим більше, Ви ж знаєте, на лінії розумних немає, всі вони вище, ми так, пролетаріат. - ну ну, якби мені хребет не зламало від такого центнеру щастя при зрості метр шістдесят. Брр, аж страшно. 

— Ах ти!!! Ану геть звідси, щоб мої очі тебе не бачили!!

Ага, ти побільше еклерів їж, тоді очі сальцем запливуть і точно не побачиш. 

— Що ти сказав, проклятий?!! - що, знову вслух? От блін. Так, магічний прийом Коперфільда номер раз і мене вже немає, а чашка розлітається об двері. Хех, а про пояснювальну забула, ги-ги. Щоб ти душу всю в унітаз спустила і добу з нього не вилазила. Варто було подумати, як на секунду потемніло в очах, але майже одразу розвиднилося, тільки незначна слабкість з'явилася. Не зрозумів. Невже це те, що я думаю?

— Віталь! Віталику! - швидкі кроки по коридору та ніжний голосок змусили мене обернутися з виразом всесвітнього жалю та каяття, але, побачивши Наталку, посміхнувся та розкрив обійми. 

— Привіт, малеча, радий бачити. Що сталося?

— Нічого, ходім на інгаляцію, а то в мене від її криків вуха печуть. Маєш інгалятор? - ну звісно, з приводу перекурити вона одна з перших. Розірвавши обійми продовжуємо шлях. 

— Маю, тільки ти ж знаєш, воно ядовите, я слабке не курю. Знову будеш бронхи навиворіт викашлювати?

— Та і все одно, мені би з цього дурдому хоч на п'ять хвилин подалі. Слухай, в в тебе Оксана звільнятися чи переводитися, чи в декрет не збирається? Я на лінію хочу, тільки до тебе в бригаду. 

— Ахах, не знаю. Та і куди переводитися? На псих бригаду? Чи на дитячу? На першій від неї всі психи потікають, на другій діти не відчепляться. Нехай вже зі мною мотається. - так, так, знаю я про її симпатію до мене, розповіли, але вибачте. Не моя людина і ні, справа не в зовнішності. Дуже гарна дівчина, шатенка, з карими очима, висока, струнка, з об'ємними гр.. аргументами, але характери різні, не вживемося. Юлька номер два. Все їй кудись треба, щось робити, завзяття з усіх отворів фонтаном б'є, а я не такий. Дійшовши до інгаляційної, в простонароді, на перекур, зустріли наших психів. Ну, псих бригаду. Віктор Васильович, лікар, Максим та Пашко парамедики, Саня медичний технік. Всі дядьки здорові, міцні, в то самі розумієте, які там виклики. Швиденько привітавшись, пішли в тінь під грушу та так за розмовами ні про що та її спробами хоч якось ініціювати більш близький контакт, як то взяти за руку, покласти голову на плече чи ноги на коліна, пройшло хвилин 15. Я вже не знав, як відчепитися, але Ксюша знову тут, мій янгол охоронець. 

— Ульо. Так, Ксю, кажи. Що там у нас? Ох йо, все лечу, дві хвилини. Наталко, вибач, ДТП на трасі, треба бігти, бувай. 

Так і не помітив сум в очах. 

А далі буде.