Вступ. Початок історії.

Дана історія є моєю першою роботою, тому я дуже вас прошу бути відвертими. Будь-яка критика сприймається позитивно.

- Віталік! Віталік, чорт забирай, ти взагалі слухаєш?! - так так, це кричить моя знайома, лікар терапевт, неймовірна красуня з чарівними зеленими очима та рудим волоссям, набридливим характером і дуже високим голосом - Юля. 

- Ну і чого тобі? Я медитую на вогонь, не бачиш? Для чого так кричати? Не помирає же ніхто. - моєму спокою та флегматизму може позаздрити навіть накурений лінивець під дією Кетаміну. 

- Бляха, так, не помирає, але через хвилину точно буде труп і причиною вбивства стане відкрита черепно-мозкова травма, хоча, в твоєму випадку, черепна. Ти взагалі мене слухаєш? Ми ж домовлялися йти в ліс з нашими, так же запізнимося. 

Як ви зрозуміли, мене намагаються свавільно зрушити з місця у цей чарівний липневий ранок після добового чергування на швидкій. Так, приємно познайомитись, я Віталій, лікар Екстреної Медичної Допомоги та Медицини Катастроф. Можете звати мене Капі (від капібара, майстер дзену і взагалі моя тотемна тварина).

Так от, ця настирлива особа, ці метр шістдесят неспокою та ще декілька наших однокурсників з медичного університету вирішили затіяти похід на природу. Моєю ж думкою, само собою, поцікавитися забули. Точніше проігнорували те, що це потрібно зробити. Ще точніше, проігнорувала. Одна невихована руда лисиця. 

- Я правильно розумію, що тебе взагалі не хвилює той факт, що зараз 10 ранку, я після добової зміни у стані "застрельте мене, бо мені самому лінь" взагалі не хочу навіть рухатися, не те, що кудись йти. Тим більше в ліс. Тим більше в таку дупу географії.

- Ми майже десять років дружимо і за цей час вибиралися кудись всією компанією, дай Боже півтора десятка разів. - її, як видно, взагалі нічого не хвилює, окрім власних ідей. Хоча, чому я дивуюся? За стільки часу мав звикнути. 

Наші з Юлею стосунки взагалі доволі цікаві. Ми схожі на ту одружену 20 років пару, яка знає одне одного краще, ніж будь-хто. Але.. ми ніколи не були в стосунках, обоє знаємо, що це закінчиться, як мінімум, одним трупом, бо характери в нас складні. Парадокс. Поводимося, як сім'я, обіймаємося, цілуємося та все інше приємне, але не в стосунках. Вона хлопців змінює що пів року, я вже років 5 не був у стосунках, а все одно між нами такі от приколи. Як колись сказала мені ця зараза після третьої пляшки коньяку на двох - ти гарний хлопець і я не проти стосунків з тобою, але ж вкрай часто ти мене бісиш і я хочу тебе вбити. Стоп. А звідки вона знала, що це взаємно? А, нехай. 

І от вона знову в моїй квартирі в своїх улюблених коротких джинсових шортах (бляха, в мене труси довші, ніж її шорти) і топі намагається змусити мене зробити те, що вона хоче. Ех. З іншого боку, я вже так давно нікуди не вибирався. Робота-квартира-робота-о, знову квартира, різноманіття. 

- А щоб тебе, заразо мала, клопи уві сні з ліжка винесли. Холера з тобою, давай збиратися. 
Не встиг закінчити, як ця природня катастрофа полетіла на кухню по продукти, на балкон - там в мене лежить старий добрий казанок на 12 літрів, куплений в настільки волохаті роки, що вже в не пам'ятаю.

 Здається, це і є основна причина, чому вона хоче мене туди витягнути. Ніхто з нас не вміє варити таку польову кашу, як я. Так, це пиха, згоден, але сам факт, завжди хвалять, всі. Часто, після закінчення першого ящику коньяку, мене змушують/вмовляють/молять, щоб зварив ще один, мов "по продукти зганяємо, 20 хвилин, ти тільки звари". Хм, приємно. 

Різкий раптовий бабах і повністю очікувана кулеметна черга відбірного мату, який більше пасує морякам, змусив таки мене відірвати свої сідничні м'язи від дивану та з думками про те, що Всесвіт мене прокляв, змусив йти на балкон. 

Ну само собою, це стихійне лихо таки змогло впустити собі на ногу той казан і тепер стрибало на цілій, матюкаючи мене, безлад на балконі, сам казан і все, що бачила, вперто не звертаючи увагу на те, що він був на верхній полиці і вона самостійно не змогла би його зняти. 

- Чортова залізяка! Тільки вчора педикюр зробила! Це ти винен! Сам мені його оплатиш! - господи, злий хом'як, чесне слово, це так мило. 

Як видно, Юлька зрозуміла, що мій пофігізм вже глибоко пустив своє коріння, тому припинила істерику, ображено надувши щоки. Я вже казав, що це мило? Так? Пофіг, це справді мило. 

- Іди вже сюди, чудо. -  розкрив я руки для обіймів, присівши на підвіконня, і вона, ображено насупившись, уперлася мені головою в підборіддя. Ех, ну до чого дитина. Емоційне торнадо, якщо точніше. Співчуваю її майбутньому чоловікові, коли вона завагітніє. 

- Ми ж правда підемо? Я вже за всіма скучила та і тебе місяць не бачила. 

- Правда, правда. Коли я тобі відмовляв у таких речах? Дай тільки кави випити. Будеш? У твоїй улюбленій чашці з капібарою. - господи, здається я осліп, ця сяяча посмішка та іскри в очах точно мене колись до гріха доведуть. - Ходімо на кухню. В мене і млинці є. 

- Ооо, класно-класно-класно. З варенням? 

- Так, малинове. Будеш?

- Понеси мене. - вчепилася кліщем і все, не відчепиш.

 Мда. Ану, уххх погнали. Господи, моя спина. Знести сьогодні хворого з 6 поверху з інсультом, коли ліфт не працює, в вас всього троє і твій фельдшер така ж малеча, як і ця - таке собі щастя. 

На кухні, всадивши малу на диван, поставив чайник на вогонь і зрозумів, що щось я забув. Стоп. Кава є, цукор є, млинці є, варення є, молоко чи вершки до кави ні я, ні Юля не любимо, то що я забув? От йо. Цигарки, точно. Десь у жилеті в портфелі. 

Так, гріхів за мною багато в куріння не виключення майже з 14 років. Дійшов вже до того, що на добовій зміні викурюю майже по дві пачки Мальборо (червоний), бо не вистачає мені нікотину. Ніколи не задумувався про те, щоб кинути і не уявляю, що робити, якщо постане важкий вибір.