▿ 10 ▵

— Мутний? — здивувався Пітер.

— Так їй про мене сказав Боб.

— Боб — не Аян, от якби Аян таке сказав...

— Проїхали. То що, дивимося наступний?

— Можна. Тільки треба дістати його з капсули, — хлопець підвівся з лежака. — Принести, чи підеш зі мною до акумуляторної? Там трошки шумно, бо Лялечка чистить клеми, але ти зможеш побачити решту планшетів. Вони не всі цілі, тому...

— Лялечка ще тут? — здивувався Тео.

— Так.

— Тоді ходімо.

Вийшовши до коридору, вони почули дзвінкий дівчачий сміх, що долинав із сусідньої теплиці з зеленню. Підійшовши до відчинених дверей, обережно зазирнули всередину: на невеличкому п’ятачку серед духмяних трав дівчата розстелили килим і влаштували посиденьки.

Ближче до входу Ханна діловито фарбувала нігті Лізі, своїй ровесниці, а Кіра, дівчинка без вух, сиділа поруч і уважно стежила за процесом. Софія, ще одна ровесниця Ханни, крутилася біля старших дівчат, що сиділи на дальньому краю килиму. Чи то їй було цікавим їхнє товариство, чи то цукерки, які стояли у вазочці на маленькому столику поруч із ними, але вона сиділа біля них і спостерігала, як Марта заплітала довге руде волосся Марго у косу, таку саму як і в неї, і пояснювала Аді всі тонкощі цього процесу.

Тео волів би швидко пройти повз і непоміченим піти собі далі, але Пітер мав інші плани.

— Що це ви тут влаштували? — гмикнув хлопець, зупинившись у дверях і впершись руками в одвірок.

— Іди куди йшов, — буркнула Ханна, нагородивши його суворим поглядом спідлоба.

— У нас салон краси, тобі не зрозуміти, — поважно повідомила Софія, глянувши на нього через плече.

— Чого тільки не придумають, аби не вчитися і не займатися справами. Тео, ти це чув? — засміявся Пітер, а той закотив очі, адже до цієї фрази про його присутність ніхто не знав.

— Не вплутуй мене, — відповів Тео глухо, але достатньо голосно, щоб дівчата його почули.

— По-перше, бабуся дозволила сьогодні зробити перерву в навчанні, а по-друге, чим це ми не займаємося? Ми все поробили, що мали, — обурилася Марго.

— А з обідом хто їй допомагатиме? Га, красуні?

— Тітка Лідія, — спокійно відповіла Ада, суворо зиркнувши на Пітера. — Ще питання є?

— Є. Цукерки тільки вам?

— Ваші — на кухні. Сьогодні кожному по дві.

— Ясно, — він труснув чубом і, відштовхнувшись від одвірка, вийшов у коридор. — Ходімо, Тео.

Вони дійшли до кінця коридору і саме зібралися повертати до акумуляторної, коли з теплиці до них донісся вибух дівчачого сміху.

— ХА! ХА! — вигукнув Пітер, обернувшись, чим викликав другу хвилю.

— Навіщо ти це робиш?

— Розважаюся. Мені подобається, як вони сердяться й метушаться.

— Всі? Чи якась конкретна? — посміхнувся Тео.

— Нема ніякої конкретної, — буркнув Пітер і відкотив двері до акумуляторної. — Ти заходь, а я збігаю на кухню.

— Добре.

Лялечка широко «усміхнулася», побачивши Тео.

— Привіт, — кивнув він.

— Доброго ранку, як відпочив?

— Якби не Марта з «ловцем», то було б чудово. До речі, а чому його так називають? Чим він стріляє?

— У «ловця» два види набоїв: рій самонавідних дротиків зі снодійним і капсула з газом. Його застосовують, щоб ловити підозрюваних, тому така назва.

— Дякую за пояснення.

— Будь ласка, — відповіла Лялечка і зняла клеми з одного з високих, майже з її зріст, яскраво-жовтих циліндрів, які стояли рядочком вздовж стіни.

— А що ти робиш?

— Перевіряю і чищу клеми. Аразан чудово тримає заряд, але з’єднання часто не витримують і перегорають.

— Он як, а я гадав, що він ідеальний і з ним нема клопоту.

— Майже ідеальний.

Тільки зараз Тео помітив, що з рук кіборга стирчать різні інструменти, якими вона вправно орудувала: продзвонювала дроти, очищувала, відщипувала і паяла при потребі, а потім повертала клеми на місце.

— У нього є ще якась особливість, крім посиленої уваги за з’єднаннями?

— Така ж, як і в кисню.

— О, — Тео здивовано звів брови. — Жир? І результат такий же?

— Яскравіший, — «усміхнулася» кіборг, знімаючи клеми з наступного циліндра, — тому з ним потрібно поводитися дуже обережно.

— А як же акумулятори на вежах? Хто займається їхньою профілактикою?

— Там інша система, і, якщо зламається, то мають прислати ремонтника, хоча... після того, як Аян збив ряд контейнерів і за ними ніхто не прилетів — не знаю, що тобі відповісти.

— Он як. А у тебе не буде проблем, що ти тут, а не в місті на роботі?

— Я на роботі, — Лялечка обернулася до нього. — Маріїн дім — притулок для сиріт, і я, як спеціаліст з відповідним допуском підпорядкований муніципалітету, маю регулярно перевіряти стан критичної інфраструктури: вентиляції, акумуляторів, проводки, свердловин, водогону, а також каналізації.

— Тоді цей дім у дуже надійних руках, — усміхнувся Тео і помітив, як Лялечка поспішно відвела погляд. Невже зніяковіла? Несподівано.

Запала незручна тиша. Він потупцяв на місці, розглядаючи видані йому Марією шльопанці, не знаючи, що сказати. Ситуацію врятував Пітер, який повернувся з кухні.

— Ось, тримай, це твої! — він простягнув Тео два батончики.

— Мої? — він здивовано поглянув на солодощі у своїй руці.

Не сумнівався, що їх привезли Лідія з Мартою. За ці кілька днів, що він їсть разом із усіма, помітив, що солодкого в цьому домі вживають дуже мало. Через карантин його не привозять, і Марія економно використовує старі запаси.

Крізь прозору частину обгортки Тео бачив, що цукерка — це суміш горіхів у чомусь схожому на карамель. Перевернув і прочитав назву: «Енергетичний батончик», виготовлено Радою Корпорацій для блага людства». Досить пафосно, як для напису на солодощах, хоча, можливо, зараз це вже і норма. З тих загальних знань, які він отримав із підручників історії, що встиг прочитати за ці дні, Рада Корпорацій вважалася мало не Месією.