▿ 2 ▵

Марія вагалася. Аяна вона знала ще зі школи: вчилися в одному класі. Час зістарив його тіло, але нестримний юнацький запал пригасити не зміг.

Аян завжди був шибайголовою. Вчителі часто казали, що нічого путнього з нього не виросте, а він відповідав, що їхня думка йому нецікава.

Після закінчення школи Аян поїхав із містечка і повернувся майже через двадцять років шанованим ветераном із купою нагород. Згодом відкрив тир «Кабаняча голова», а при ньому спортивну залу й невеличку кав’ярню. Навчав усіх, хто бажав, стрільбі, рукопашному бою та пригощав кавою, розповідаючи різні бувальщини з часів своєї служби. Згодом Аян одружився. Справи йшли непогано, а потім почалися стрімкі кліматичні зміни... і пандемії. Він овдовів, утративши одночасно і дружину, і свою ненароджену дитину. Згодом зійшовся з Уною, яка також втратила рідних. У них були складні стосунки, але вони точно ніколи не нудьгували разом.

Коли жителям Долини запропонували переселення — Аян відмовився їхати з міста, хоча йому пропонували солідне відшкодування за бізнес і досить хороші умови за Великим Хребтом. Лишився. Він уже достатньо поблукав по світу, тому решту життя хотів прожити вдома.

«Кабаняча голова» розташовувалася на західному краю міста і, попри масовий виїзд містян, не пустувала. Із кав’ярні вона перетворилася на бар і користувалася популярністю у специфічного прошарку суспільства з ненайкращою репутацією, але так йому було навіть цікавіше. Він часто жартома питав: «Кому потрібні манери, коли живеш у місті приреченому на вимирання?»

Вимирання... ця згадка боляче кольнула, і Марія насупилася. Справи кепські, це правда, але якщо Аян пропонує їй долучитися до цього злочину, то він зважив усі ризики, не та він людина, яка робитиме подібні речі навмання, а це означало, що варто погодитися на його пропозицію.

— Коли хочете взяти «блискавку»? — запитала вона, прокашлявшись.

— Можемо й зараз, правда, Лялечко? — Аян обернувся до кіборга.

— Так. Якщо гармата розміром до мого зросту, то я легко зможу її нести.

— Вона значно менша. Ходіть за мною.

Коли Марія і гості зайшли до господарського модуля, рудий хлопець із клешнеподібними руками саме вимкнув сікачку.

— Закінчив, Бо́рисе?

— Так. Все висипати до пташиних годівниць чи частину?

— Сип усе, і подивись, чи зібрали яйця з гнізд, якщо ні, то хай позбирають.

Кивнувши, хлопець підхопив ящика з посіченими жуками й перекотиполем, та пішов углиб модуля. Автоматичні двері перед ним відчинилися, пропустили його й зачинилися, видавши ледь тихий скрип і гудіння.

— Треба почистити та змастити механізм дверей, бо можуть заклинити, — зауважила Лялечка.

— Гм... Добре, наступного разу ними займешся.

— А де «блискавка»? — кіборг крутнула головою, і в її очах заблимали вогники: шукала і не бачила.

— Вона тут, — Марія підійшла до стіни і зняла темне сукно, що покривала установку, яку колись давно її чоловік встановив на звичайну садову тачку.

— Вона у вас... на колесах? — здивувалася Лялечка.

— Ну... коли вийшла Директива, що всі ферми мають придбати «штучні блискавки» або припиняти діяльність, щоб не шкодити екології, ми з Максом саме одружилися. Усі подаровані гроші витратили на її придбання, на антигравітаційну платформу не вистачило, і в комплект вона не входила, тому Макс прилаштував «блискавку» таким чином. Пізніше переробляти не став, бо це виявилося досить зручно, хоч і трохи старомодно, — усміхнулася Марія, проте Лялечка дивилася на конструкцію так, ніби перед нею була не обіцяна плазмова гармата, а старовинний арбалет, до того ж у ненайкращому стані.

— Безглузда Директива, — подав голос Боб. — Мої батьки тоді перебили половину стада, щоб нашкребти грошей на сяку-таку «блискавку». І всі ж чудово знали, що найбільше викидів у атмосферу давали промисловість і транспорт, що їздив на нафтопродуктах, але ж причепилися до фермерів. Ну, можливо, і було трохи забруднення, але до того рівня, що давав видобуток і використання викопного палива аграріям було далеко.

— Все так, — підтримала його думку Лялечка. — Але «блискавка», як бачите, корисна річ не лише для господарства, проте поставити її на колеса...

— Та далися тобі ці колеса, — буркнула Уна, — ти ж все одно будеш виймати гармату з корпусу.

Лялечка нічого їй не відповіла, смикнула руками, і з металевих передпліч з’явилися викрутки. Близько хвилини знадобилося кіборгу на те, щоб зняти корпус і дістати плазмову гармату.

— Її теж треба почистити, — сказала Лялечка, просканувавши установку променем з ока. — Я це зроблю.

— Буду тобі дуже вдячна, — стримано усміхнулася Марія.

— Ну, тоді... на світанку чекатимемо на тебе і твоїх старших у «Кабанячій голові»? — Аян обернувся до Марії.

— Так.

— Якщо маєш трохи молока на продаж, то я б радо його в тебе купила, — додала Уна. — Я вже задовбалася пити каву з сухими вершками.

— Для тебе трохи знайду.

— Дякую.

Провівши гостей, Марія увімкнула захист периметра від хижаків і приманки для жуків. Сонце вже майже сховалося за пагорби, тому постаті візитерів швидко зникли в сутінках, тільки важкі кроки Лялечки долинали до Маріїних вух, навіюючи різні думки... Лялечка не побачила «блискавку», доки Марія не зняла сукно. Чоловік називав той шмат матерії «вуаль», і казав, що його брат працює над розробкою волокон, які могли б робити речі непомітними для очей кіборгів і дроїдів. Не любив він цих штучних помічників людей. Дуже не любив.

Марія ніколи особливо не цікавилася, чим займався дівер, але сьогодні наочно побачила, що «вуаль» працює. Вдома мала ще шмат. Мабуть, Аяну і його спільникам така річ може стати в пригоді в їхньому задумі. Треба пошукати і завтра неодмінно взяти «вуаль» із собою. Хтозна, що і хто буде на тому судні...

На кухні на Марію чекали її старші вихованці.

Близнюки розставляли посуд для вечері.