11

— Яка неочікувана зустріч, чи очікувана? — Владислав всміхнувся, граючи своїми бровами, спостерігаючи за чоловіком, котрий його зустрів після нічної зміни в цивільному одязі  практично на самому порозі лікарні.

Ранок в Києві видався туманним, вогким, краплинки води буквально щосекунди збирались на одязі, варто було лише пройтись. Періодичні пориви вітру розносили запах пожовклого листя. Владислав обожнював осінь, в той момент коли Максим дуже не любив вологість, листя, котре прилипає до підошви взуття. Оцінити вчинок Шевченка, Сандер міг, адже добре знав вподобання колеги-друга.

Владислав більше за все в своєму житті не любив людей, котрі брешуть, особливо обманюючи навіть самого себе. Гірка правда, хай яка вона не була б але краще, аніж порожня омана.

— Гадаю, що все-таки очікувана, — Максим видихнув, протягуючи стаканчик кави купленої в улюбленій кав’ярні для підняття настрою друга.

Чоловікам важче говорити аніж жінкам, важче визнавати свої помилки, свою недосконалість, важко приймати поразку, Максим не вирізнявся особливим красномовством і вмінням вибачатись.

— Прямо таки відчуваю запах підлабузництва.

— Не хочеш пройтися?

— Навіть не знаю, що тобі відповісти, особливо коли через хвилину закінчиться офіційно моя робоча зміна, де я добросовісно відмахав двадцять годин так точно.

— Це відмова?

— Це спроба завадить тобі, наговорити мені купу зайвих слів-виправдань. Я справді дуже втомлений і не налаштований на конструктивну розмову, особливо коли останні дні ти мене відкрито уникав. Я маю право на маленьку помсту?

— Я встав зранку в свій вихідний, в ненависну мені погоду, поїхав на інший кінець міста, наголошую, тобі по каву. Маю я хоча б розраховувати на твої п'ятнадцять хвилин часу?

— Почув би нас хтось, гадали б, що в мене з тобою стосунки, — Владислав зробив декілька кроків в сторону невеликого парку біля лікарні. — Твої п’ятнадцять хвилин почались, але перед тим як мені щось говорити, не думай, що я не впізнав твій почерк на конспектах, які Наташа дала Алісі. Звичайно випадково. — Губи Сандера розтягнулись в подобі посмішки, чи то зловтішливої чи то щирої.

— Це просто смішно, — Максим зупинився. — Я не зацікавлений в Алісі зовсім, від слова зовсім. Вона симпатична, але в нас в лікарні є і симпатичніші.

— В чому тобі справа, я не розумію?

— Якщо вона чогось навчиться, головний лікар профінансує лабораторію в будь яких проектах на наступний рік, без скорочення бюджету. Ні то ні. Ти ж розумієш, що це таємниця, а те, що в мене не склалось спілкування з Баляєвою, це окрема тема. Вона невихована, звикла до того, що їй в усьому потакають, вона неприємна людина, в мене особлива до неї неприязнь через Тамару також. Але я ж дорослий, — Шевченко розвів руками демонстративно, — і до того ж займаю керуючу посаду, мені не можна упереджено ставитись до свого співробітника. Я не знаю яке вдале слово опише моє ставлення до неї, я зацікавлений в тому щоб вона, хоча б елементарну базу знала.

— Тобто це все красивий розіграш?

— А як я мався доросле дівчисько примусити вчитись?! В неї тепер є стимул, вона гадає, що сама так вирішила, тобто все буде старанно робити, в кінці кінців кожен отримає, що хоче. Якщо вона тобі подобається – вперед!

— Почуваюсь дурнем.

— Я повинен був тобі розповісти все відразу, я не думав, що це може стати якоюсь проблемою. Уникав тебе, бо обдумував як краще все розповісти.

— Ще раз переконуюсь, наскільки я ще не зрілий в порівнянні з тобою.

— Тепер моя черга говорити, що почувши нас, люди подумають, що ми зустрічаємось?

Молодики обмінялись примирливою посмішкою, але більше нічого не промовили одне одному. Владислав вирішив не акцентувати на своєму шостому відчутті, щодо завідуючого та його почуттів до персоналу в лабораторії, а Максим вирішив ігнорувати дивний стукіт серця. І поки вони спокійнісінько насолоджувались шуршанням листя під ногами, туманністю тримаючи в руках стаканчики гарячої кави, повз проскочила Наташа, якій довелось ненавмисне стати свідком розмови колег.

Наташа була спантеличена почутим, в ній боролось два дивних відчуття, перше, це прийняття, що Владиславу таки симпатизувала  Аліса, і це було не просто здогадкою, а реальним фактом. Інша справа, це дії завідуючого, які зовсім не схожі були на якийсь розіграш, чи жарт, амбіції одного чоловіка і почуття іншого, в той час, коли сама Аліса здавалась досить непоганою людиною, на думку Наташі.

— Доречі, не хочеш ввечері відвідати досить непогане місце?

— Це побачення? — зі сарказмов запитав Владислав.

— О-о та-ак, ціле збіговисько різних представників медичної сфери. Незабутнє побачення.

— А якщо серйозно? 

— Якщо серйозно, то це чудова можливість завести хороші знайомства, благодійна вечірка, яку влаштовує  Баляєва  Людмила в їхньому сімейному гнізді. Зазвичай там подають дорогі напої, хороший фуршет, помимо цього благодійний аукціон де продають в приватні колекції перші зроблені власноруч скальпелі, мікроскопи, лінзи, і далі за списком.

— Навіть не знаю, чи доречно мені там бути.

— А чому ні?! Ти ж позиціонує себе, як майбутній лікар. Не відмовляйся, склади мені компанію серед цих зануд.