2

Бути в білому халаті для Аліси, здалось не таким уже й поганим, як малювала її фантазія, особливо опинившись в доволі хорошому колективі, котрі люб’язно все розповідали, мило всміхаючись. Баляєва молодша навіть почала трошки розуміти батька, котрий майже весь час свій присвячує роботі, і зовсім мінімально на власне життя куди входила і донька. Аліса ніколи не задумувалась про медицину всерйоз, вона відчувала себе творчою натурою, у котрої душа лежить до малювання картин, написання книг і між цими двома пунктами випивати смачну каву на якомусь острову та ніжитись під промінням сонця.

 Такі деталі, як працює ковомашина, де заходиться лист замовлення обіду, кімната відпочинку для персоналу, буфет та столова - єдине що цікавило Алісу, жодного питання по робочому процесу, в який вона не спішила вникати.

—  Здається я все тобі показала, що тебе цікавило, — вимовила рудоволоса Наталія, котру називали буквально серцевиною лабораторії. — Тепер маю бігти, в мене багато роботи. Як вип’єш кави, зайди до кабінету Максима Олександровича.

— Гаразд, дякую.

Аліса залишилась одна в столові, яка була на її думку занадто світла, і дизайнер зовсім не прикладав своїх зусиль, щоб зробити хоча б мінімальний контраст. Попеляста імена чашка, яку їй видали разом з уніформою та іншим приладдям для користування в лікарні, теж було позбавлене смаку, рятувала лише смачна міцна чорна кава та тиша в котрій лишилась дівчина. Позитивний настрій покидав Алісу в геометричній  прогресії, в голові полізли не хороші думки з приводу цієї роботи, і різке бажання встати і піти звідси, але дане слово батькові не можна було порушити. Баляєва молодша не готова лишитись машини і житла, а зберегти це все можна було при умові, як що вона все ж таки відходить півроку на роботу.

— Привіт, — Аліса не помітила як до столової зайшов худорлявий і надзвичайно високий молодик, і головне його хірургічний костюм зовсім не був білим, різноманіття кольорів привертало увагу, а маленькі картинки хімічних формул та мавпочок не могло не викликати посмішку. — Не проти якщо я поруч сяду? Мене звати Владислав, ти я так розумію новенька?

—  Аліса, рада знайомству. І так, я новенька.

— Чому тут сама? Хіба тобі не повинні проводити екскурсію нашими довгими та широкими коридорами, показуючи видатних наших бджілок-лікарів, котрі майже всі захистили свої кандидатські. Найновітнішу апаратуру, завдяки якому ми маємо можливість робити все більші і більші кроки в майбутнє людства? Або ж маленьких пацієнтів, що мають тонкий тембр голос, їм би  позаздрив сам Вітас. — Владислав активно жестикулював руками, мило демонстрував свої ямочки на щоках, періодично погладжуючи чорне, мов крило ворона, волосся чола.

— Хто такий Вітас?

— Ти Серйозно?! — Аліса вперше зустріла наскільки емоційну людину, складалось враження, що в кожному його погляді б’є безграничний фонтан життя радісності та нескінченого заряду позитиву. — Не знаєш естрадного українського та російського співака?

— Ні, мене не цікавить таке направлення в музиці.

— Гарно викрутилась, — в цей момент живіт Владислава видав затяжний спів справжнього кита, — треба принести жертвоприношення своєму ненажерливому звіру, бо такі пісні не припиняться.

Щойно молодик відкусив макову булочку, як відразу відчув полегшення, а його обличчя виражало умиротворення. Аліса ніколи не бачила, щоб їжа приносила таке задоволення, а особливо звичайнісінька макова булочка яку запивали дешевим чаєш із пакетика.

— Не встиг поснідати, — промовив Владислав на німе питання Аліси, котра виглядала злегка приголомшено. — Сьогодні був занадто великий потік пацієнтів, сама розумієш дитині не скажеш не можна їсти, бо тобі потрібно здати кров на аналізи. Хотів якомога швидше з усім справитись, але не вийшло. Через декілька днів, зрозумієш мене.

— О-оу, ні-ні, не хочу нічого такого розуміти, — запротестувала Баляєва, не бажаючи навіть уявляти такий жах в самих своїх страшних снах.

— Ти донька головного лікаря?

— Чому ти запитав?

— Значить це відповідь – так?

— Чому такі висновки?

— Бо відповідаєш питанням на питання. Нам робили оголошення, що повинно прийти два нових співробітника,одна із них донька головного лікаря.

— Я забезпечена упередженим відношенням?

— Звичайно, хіба інакше могло бути?! Тобі будуть мило посміхатись, робити компліменти з приводу твоєї роботи, зовнішнього вигляду, і казати яка ти талановита. За спиною пускати пльотки. Приготуйся до цього.

— Що ще за пльотки?

— Вибач, то є львівські словечка мої. Плітки. Будуть обговорювати тебе за спиною.

— Чому ти мені це говориш в обличчя?

— Щоб не соромно було дивитись тобі в обличчя, коли буду присутній при цих пльотках.

— Приємного тобі, мені час йти. Маю зайти до завідуючого.

Аліса підвелась із-за столу будучи трішки спантеличеною, Владислав здавався одночасно дружнім та якимось знадно відвертим. Незрозумілий дискомфорт вчепився в неї кліщем, Баляєвій хотілось скоріше втекти від компанії Владислава, і на майбутнє більше не лишатись з ним на одинці. Зустріч із завідуючим було хорошим приводом покинути столову, і зовсім не через те що її чекав Максим добрі пів години.