1

«Доброго дня любі наші слухачі. Перше листопада на календарі і видалось воно палко освіжаючим з мінусовою температурою на градуснику. Небосхил укутався налитим свинцем хмаровинням, заховавши бархатну синяву, опала пожовкла листва, неприємно прилипає до підошви взуття, оголені вітки дерев, тріпочуть на вітрі, тривають постійний мізерний дощ. Здається Київ, буквально на очах втрачає свої яскраві барви жовтня, повільно  занурюючись в стальний листопад з усіма його похмурностями та прогнозами осінньої зливи. Тому для покращеного настрою, любі слухачі, рекомендую додати гучності та послухати разом пісню для покращення настрою!»

— Дим, дим, заховай мене ди-им… — підспівувала Аліса Баляєва, постукувала по рулю своєї червоної машини, щойно зробленим манікюром, натискаючи на педаль газу, додаючи  швидкості на спідометрі.

Впевнено обганяючи машини, дівчина отримувала справжнісіньку насолоду їзди по майже пустому проспекту Перемоги, котрий вкрай рідко буває не переповненим автомобілями, та кілометровою пробкою. Гучний звук двигуна додавав адреналіну, через запотівши вікна мелькали сірі багатоповерхівки, чиї дахи маячили в густому сивому мряковині. Крихітні каплі ледве  встигали доторкатись лобового скла новенької Феррарі, як двірники вмить їх стирали. Дзвінок айфона не відразу привернув увагу своєї хазяйки яка продовжувала гучно промовляти слова не співпадаючи зі словами пісні. Такий спосіб співу, Алісі допомагав знімати напруження і не піддаватись осінній депресії, котрою просякло буквальне все повітря Києва.

— Вибач, вимкнений був звук, — Баляєва надягла безпровідний навушник і на шостий дзвінок все ж таки відповіла. —  Тату, не хвилюйся, я майже поруч, і навіть без запізнення, а це, як ти знаєш буває вкрай рідко.

Дівчина додала ще швидкості, так як її слова далеко відрізнялись від реальності. Не могла от вона просто взяти і вчасно приїхати, як не як а це її має бути перший робочий день за всі двадцять чотири роки життя. Алісі ще не доводилось десь працювати, вона не уявляла як це має статись, і що ось її вільне і безтурботне життя так різко закінчилось зовсім не на веселій ноті. Беручи до уваги, що майбутня робота була пов’язана з медициною, перспектива і бажання працювати зовсім відпадало, і тато для Аліси був яскравим прикладом.   

— Вважай, що я тобі повірив за телефон, — чоловік витримав паузу, ледве стримуючи свою роздратованість. — Аліса, я тобі говорив з’явитись о десятій. Зараз на годиннику майже одинадцята, про яке ти вчасно говориш?

— Тату, в Києві страшенні затори, ти ж сам водій, добре повинен розуміти. Від мене нічого не залежить, чистісінька правда,  — Аліса демонстративно зітхнула, вкладаючи всі можливі свої акторські здібності, на котрі лише спроможна. — Я справді дуже вдячна тобі, що ти дав мені таку можливість, не кожному вдається влаштуватись відразу на роботу закінчивши магістратуру.

— В мене від тебе лише головний біль. Якщо не з’явишся впродовж п’ятнадцяти хвилин в мене в кабінеті, можеш забути про свою машину.

— Тату, що це за дискрамінація?!

— Доню – дискрИмінація, — чоловік виділив букву, в котрі дочка зробила помилку. — Я зараз серйозний, як ніколи.  І будь впевнена, я дотримаю свого слова, тому ти зацікавлена в тому, щоб з’явитись хоча б на одинадцяту. Розмова закінчена, відключаюсь.

Чоловік поклав слухавку, намагаючись якомога дружелюбніший мати вираз обличчя, але розумів, ситуацію зовсім нічого не виправить. Як би він не обожнював свою єдину доньку, час від часу все ж таки вилазило на зовні, те що її вихованням він займався сам і частенько зовсім не особисто. Потакання забаганкам доньки наклало свій слід на її формуванні особистості, і зараз мало що вдієш з дорослим чадом у котрий має вже свою форму поведінки.  

— Вибачне, Максим Олександрович, може вип’ємо ще по одній чашечці запашної кави? Моя донька має погану звичку запізнюватись, додайте це до списку їй навичок.

Баляєв старший ледве всміхнувся, мінімізуючи незручність, що повисла в повітрі, все ж таки говорити про недоліки свого чада нікому неприємна тема, а тим паче коли головний лікар просуває доньку, користуючись службовим положенням. За тридцять років керування лікарнею, Баляєв Анатолій використовував суто холодний розум, опираючись на раціональність та не піддаючись емоціям. Саме ці якості привели його та лікарню до процвітання, хорошого державного та спонсорського забезпечення, налагодженої командної роботи висококваліфікованих спеціалістів свого діла.   

—  Дякую, Анатолію Олексійович, але для мене забагато кави. Дозвольте уточнити, Аліса Анатоліївна немає досвіду роботи в лабораторії, але має диплом з відзнакою. Це перше місце її роботи?

Баляєв старший дивися на молодого по його міркам, перспективного лікаря у накрохмаленому халаті, що проявив себе з перших днів роботи і з плином часу очолив лабораторію, котрий мав приютити його доньку у котрої куплений диплом. Складно було повірити, що Аліса впишеться в лабораторію, і ще складніше було уявити, що Максиму вдасться хоча б чогось навчити його безтолкову по всім міркам Анатолія доньку.

— Так. І я наголошую, що виконаю весь план твоєї «потреби» на двадцять перший рік, без жодного скорочення бюджету. Профінансую будь яке твоє започаткування.

— Можна вас запитати, дещо делікатне?

Максим не був схожим на інших завідувачів відділень, мав свіжий погляд, амбіції і не шкодив часу на покладання роботи, але до списку його хороший якостей все ж таки приєднуються деякі і мінуси, і один із них це прямолінійність.