Глава 22. Маркіян

Коли живий оркестр починає грати повільну, оксамитову мелодію, я підводжуся й протягую їй руку. Наталя вагається лише секунду, а потім вкладає свої тендітні пальці в мою долоню. Ми виходимо на відкритий майданчик над самою кручею.

Ми танцюємо під відкритим небом, підхоплені теплим одеським вітром. Вона більше не стискається від моїх дотиків. Навпаки, її голова плавно лягає мені на плече, і я відчуваю, як вона повністю довіряє мені своє тіло. Мої руки надійно тримають її за талію, і в цей момент здається, що ми нарешті знайшли свій тихий притулок після всіх штормів.

Раптом я відчуваю, як Наталя на мить здригається. Її погляд на секунду ковзає повз моє плече, туди, де біля барної стійки в напівтемряві стоїть якийсь високий чоловік. У її очах пролітає дика, панічна іскра. Вона вся напружується, наче струна, і судорожно хапає мене за плече. Наталя гарячково вдивляється в силует, я вже теж напружуюся, готовий закрити її собою від будь-якої загрози.

— Щось сталося? — питаю тихо, пильно вдивляючись у її зблідле обличчя.

— Ні… Просто здалося, — вона кволо всміхається, роблячи глибокий вдих. Силует у напівтемряві розвертається, і стає зрозуміло, що це зовсім інша людина. Страх відступає, і вся її увага знову цілком і повністю приковується до мене. Вона ніби заново усвідомлює, де вона і з ким.

— Ти злякалася, — зауважую я, не випускаючи її з обіймів. — Наталю, хто цей чоловік, якого ти повсюди шукаєш очима? Хто той, від кого ти так відчайдушно намагаєшся сховатися?

Вона на мить заплющує очі, притискаючись чолом до моїх грудей, і я чую, як важко вона зітхає.

— Минуле, Марку, — ледь чутно шепоче вона. — Минуле, яке наздоганяє мене в кошмарах. Але прямо зараз... поруч із тобою, мені вперше за багато років здається, що я в безпеці. Не питай мене ні про що, будь ласка. Просто тримай мене.

Я зупиняюся прямо посеред танцю. Музика і шум прибою зливаються в один суцільний гул. Я м'яко беру її обличчя у свої долоні, змушуючи дивитися на мене. Цей її беззахисний, повний довіри погляд остаточно вибиває у мене землю з-під ніг.

— Мені байдуже до Санторо, Наталю, — хрипко шепочу я, дивлячись на її вологі, напіввідкриті губи. — Мені байдуже до тендера. Зараз тут немає жодної гри.

Я нахиляюся і цілую її. Цього разу — без глядачів. Без покоївок, партнерів і бізнес-планів. Це чистий, глибокий і по-справжньому божевільний поцілунок, який я стримував у собі з першої хвилини нашої зустрічі.

Наталя видає тихий, солодкий зітхання і... відповідає. Вона обіймає мене за шию, втискаючись у моє тіло так, ніби шукає порятунку від усього світу. Її губи гарячі, ніжні, і в цьому дотику згорають усі наші контракти, борги й страхи. Я відчуваю смак її губ, її тепло, і всередині спалахує справжня пожежа, яку я більше не здатний контролювати. Навколо нас панує повна романтична ідилія, і я точно знаю: тепер я її нікому не віддам. Минуле може шукати її скільки завгодно, але тепер між нею і будь-якою небезпекою стою я.