Глава 25. Наталя

Вечір обіцяв стати ідеальним завершенням нашого щасливого дня. Ми вирішили повечеряти в одному з престижних ресторанів в Аркадії, де на відкритій террасі збиралася вся місцева еліта. Все було настільки спокійно, що я на мить дозволила собі забути про всі страхи й таємниці.

Рівно до тієї секунди, поки ми не рушили за хостес повз затишні кабінки в глибині залу.

З-за кутового столика підвівся чоловік, збираючись іти до виходу. Наші погляди зустрілися миттєво, і в цей момент світ навколо мене просто розлетівся на друзки, а повітря застрягло в легенях, наче шматок скла.

Артур.

Той самий чоловік із мого минулого, якого я сподівалася ніколи більше не побачити в цьому житті. Егоїстичний, слизький тип, який колись закрутив голову моїй любій сестрі, а дізнавшись про її вагітність, просто цинічно зібрав речі й зник, залишивши її саму зі своїм болем. Тварюка, яка непрямо винна в усьому тому пеклі, через яке нам довелося пройти.

Артур помітно розгубився, впізнавши мене. Його самовпевнена маска на секунду злетіла, особливо коли його погляд ковзнув по фігурі Марка, що височів поруч зі мною впевненою, загрожуючою стіною, випромінюючи статус і шалені гроші.

Але найстрашніше сталося за мить. Очі Артура перевелися на Дениса, який безтурботно йшов трохи попереду. Я побачила, як цей покидьок буквально застиг на місці. Його зіниці розширилися. Він гарячково вдивлявся в обличчя підлітка, в його поставу, розліт брів, лінію підборіддя... Він впізнавав у Дені свої власні риси. Генетику не обдуриш. Ден був занадто схожий на свого біологічного батька.

Дикий, паралізуючий жах накрив мене з головою. Кров зашуміла у вухах, а серце забилося десь у горлі. Якщо Артур зараз відкриє свій брудний рот, усе моє життя, вся моя брехня Марку злетить у повітря прямо тут, серед ресторану.

— Нам треба піти. Негайно, — судорожно, майже беззвучно прошепотіла я, хапаючи Марка за лікоть і намагаючись розвернути його назад до виходу. Мої пальці тряслися, а обличчя, мабуть, стало білішим за скатертину.

— Наталю? Що сталося? — Марк насупився, миттєво відчувши мою паніку. Його погляд став гострим, він зафіксував Артура, який усе ще стояв за три кроки від нас і не зводив очей з Дениса.

— Мам, ти чого? Ми ж тільки прийшли! Я їсти хочу як вовк! — невдоволено протягнув Денис, абсолютно не розуміючи мого раптового пориву і продовжуючи роздивлятися залу.

Вони обоє не розуміли мого бажання негайно втекти. Для них це виглядало як дике, безглузде дивацтво.

— Будь ласка, Марку, ходімо звідси, мені погано, — гарячково благала я, ледь не плачучи й тягнучи його за руку до дверей.

Але втекти нам було не суджено. З протилежного боку зали нас помітив синьйор Луїджі — один із консервативних партнерів Санторо, з яким Марк лише вчора так запекло сперечався. Італієць уже піднімав келих, широко посміхаючись і прямуючи до нашого столика, щоб привітатися. Повернутися спиною до нього зараз, удати, що ми його не помітили, й просто втекти — означало власноруч знищити ділову репутацію Марка й поставити під удар увесь тендер. Не привітатися було не можна.

Я опинилася в пастці. З одного боку до нас підходив бізнес-партнер, з іншого — стояв приголомшений Артур, який уже робив перший крок у наш бік, а Марк і Денис із подивом чекали від мене пояснень. Минуле і теперішнє зійшлися в одній точці, і я відчувала, що моя ілюзія шлюбу тріщить по швах.