Глава 24. Маркіян

Аркадія вирує навколо нас сотнями звуків, сміхом і музикою, але для мене весь цей гамір залишається лише фоном. Я тримаю Наталю за руку, відчуваючи м'яке тепло її пальців, і вперше за дуже довгий час відчуваю абсолютний, монолітний спокій. Денис летить попереду, тягнучи в руках щойно виграного величезного білого ведмедя і щось весело вигукуючи на ходу. Дивлячись на них, я ловлю себе на думці, що готовий продовжити цей місяць біля моря на вічність. Без піджаків, без щохвилинних звітів, просто так — ідучи під палючим сонцем із жінкою, яка з кожним днем стає для мене чимось значно більшим, ніж просто пунктом у контракті.

Ми зупиняємося біля великого відкритого фудкорту, звідки пахне бельгійськими вафлями та свіжою полуницею. Денис крутиться біля вітрини, з апетитом обираючи топінги.

— Мені з подвійним шоколадом і бананом! — заявляє він, переможним жестом усаджуючи ведмедя на вільний стілець поруч.

Я дістаю гаманець, але Наталя м'яко перехоплює мою руку, заглядаючи в очі з тією самою теплою, ледь ніяковою посмішкою, яка з'явилася у неї після нашого вчорашнього побачення.

— Зачекай, Воронов... тобто Марку. Дай хоч за солодощі я заплачу. Ти й так закрив усі мої борги, купив Дену приставку. Мені ніяково, правда, — тихо каже вона, витягуючи власну сумочку.

— Наталю, — я перехоплюю її пальці, акуратно повертаючи її гаманець назад. — Ми домовлялися. Поки ми тут — ви моя родина. А я звик піклуватися про свою родину. Навіть у таких дрібницях. Просто розслабся і дозволь мені це зробити.

Вона довірливо киває, приймаючи мою відповідь, і в її очах проковзує така глибока, майже дитяча вдячність, що мені хочеться обійняти її прямо тут, на очах у черги за морозивом.

Але саме в цей момент у кишені моїх штанів починає настільки настирливо й довго вібрувати телефон, що ігнорувати це стає неможливо.

Я дістаю апарат, кидаю швидкий погляд на екран, і вся моя розслабленість миттєво злітає, поступаючись місцем глухому, роздратованому спалаху. На дисплеї світиться ім'я, яке я найменше хотів би бачити в цей момент.

Крістіна.

Колишня. Жінка, яка колись вважала, що може крутити мною, як їй заманеться, а після нашого остаточного й досить гучного розриву не упускала жодної можливості нагадати про себе. Навіщо вона дзвонить зараз, посеред моєї відпустки? Знову якісь вигадані приводи, незакриті питання чи, що більш імовірно, чергова спроба перевірити чутки про моє «раптове одруження», які вже точно дійшли до Києва?

Наталя помічає, як я застиг із телефоном у руках. Моє обличчя вмить кам'яніє, набуваючи того самого жорсткого, звичного ділового виразу, який я зазвичай тримаю для запеклих переговорів. Вона злегка повертає голову, намагаючись розгледіти екран.

Я не дозволяю їй цього зробити. Одним різким, майже автоматичним рухом великого пальця я збиваю виклик, заганяючи телефон назад у глибину кишені. Кнопка блокування клацає занадто гучно в моїх вухах. Я категорично не хочу, щоб Наталя бачила це ім'я. Не хочу, щоб у її очах знову з'явилася та клята колюча стіна підозр, яку ми з таким трудом руйнували всі ці дні. І головне — я сам не хочу чути жодного слова від Крістіни. Минуле має залишатися в минулому, особливо коли моє теперішнє вперше набуло справжнього, живого сенсу.

— Хтось по роботі? — тихо запитує Наталя, уважно вдивляючись у моє обличчя, помітивши мою раптову зміну в настрої.

— Ні, дурниці, — я знову м'яко посміхаюся, переплітаючи свої пальці з її й притягуючи її трохи ближче до свого плеча. — Спам. Помилися номером. Забудь.

Вона киває, хоча в її очах на секунду проковзує легка тінь сумніву. Жіноча інтуїція — небезпечна річ, але Наталя виявляє тактовність і не розпитує далі.

Щоб остаточно відволікти її, я підхоплюю під руку нашого ведмедя, якого Денис уже готовий був забути на стільці, забравши свої вафлі.

— Ну що, Мельник, куди далі? — питаю я хлопця, намагаючись повернути розмові легкий тон. — Ти обіцяв показати якийсь крутий екстремальний атракціон на набережній. Тільки дивись, якщо твоя мати знову злякається, заспокоювати її будеш сам.

— О ні, ніяких атракціонів з висотою! — сміється Наталя, сильніше стискаючи мою долоню, і ми рушаємо далі вздовж набережної.

Я намагаюся повністю викинути з голови цей невчасний дзвінок, фокусуючись на її сміху та щасливому обличчі хлопця. Але десь на периферії свідомості вже оселилося неприємне передчуття: Крістіна просто так не відступить, вона занадто егоїстична, щоб дозволити мені бути щасливим без неї, і наше одеське перемир'я скоро чекає нова, серйозна перевірка на міцність.