Глава 23. Наталя

Ранок зустрічає мене сліпучим сонцем, що пробивається крізь білі штори спальні, і тихим, лагідним шепотом хвиль десь упевненому внизу. Я розплющую очі й перші кілька секунд просто посміхаюся, дивлячись у стелю. На моїх губах усе ще горить гарячий, солодкий присмак учорашнього поцілунку. Спогади про танець на скелі під відкритим небом, про сильні й надійні руки Марка, які ховали мене від усього світу, накривають теплою хвилею. Я вперше за стільки років прокидаюся по-справжньому щасливою.

Але разом із цим щастям у грудях починає ворушитися щось важке, холодне й липке. Совість.

Я сідаю на ліжку, обхопивши коліна руками. Мені здається, що я задихаюся під вагою власної брехні. Марк... він дивовижний. Він захищає мене перед партнерами, він знайшов підхід до моєї некерованої дитини, він відкриває мені свою душу. Він закохується в мене. Але в кого саме? В образ «ідеальної мами та люблячої дружини», який ми так ретельно створили за цим контрактом. Він думає, що я сильна вдова, яка виховує власного сина після смерті чоловіка.

Але все це брехня. Головна, страшна таємниця мого життя, про яку він навіть не здогадується. Хто такий Денис насправді? Яка кров тече в його жилах? Я краду в Марка його щирі почуття, підсовуючи замість правди красиву ілюзію шлюбу.

«Я не можу так більше, — з розпачем думаю я, стискаючи пальці в кулаки. — Це несправедливо щодо нього. Він має знати».

Я приймаю тверде, остаточне рішення: щойно цей місяць в Одесі закінчиться, ми повернемося додому і контракт буде виконано — я знайду в собі сили, сяду навпроти нього і розповім усе. Геть усе, до останнього слова. Я відкрию йому правду про Дениса і про мою загиблу сестру, навіть якщо після цього він зненавидить мене й викреслить зі свого життя назавжди. Принаймні, я буду чесною.

Змивши сліди нічних роздумів прохолодною водою, я виходжу до своїх хлопців. На сьогодні у нас запланований повний день відпочинку від бізнесу, і Денис наполіг на тому, щоб поїхати гуляти в Аркадію.

Вже за годину ми йдемо просторою, залитою сонцем алеєю. Навколо вирує справжнє курортне життя: грає весела музика, пахне солодкою ватою, свіжою кавою та морем, а повз нас пробігають сміхотливі люди в пляжному вбранні.

Марк сьогодні змінив свої звичні строгі костюми на легкі літні штани й світлу сорочку з підкоченими рукавами. Він виглядає неймовірно привабливим, розслабленим і... домашнім. Він іде поруч, упевнено тримаючи мене за руку, і переплітає свої пальці з моїми так природно, ніби робив це все життя.

— Дивіться, яка штука! — вигукує Денис, тягнучи нас до величезного тиру з м'якими іграшками. Хлопець буквально світиться від щастя. Після того дня в елінзі він більше не намагається колоти Марка. Навпаки, він постійно крутиться поруч, намагаючись завоювати увагу свого нового авторитета. — Марку, закладемося на сотку, що я виб'ю он того величезного ведмедя для мами?

— На сотку? — Марк хитро мружиться, закладаючи руку в кишеню, і з викликом дивиться на підлітка. — Мельник, у тебе рука здригнеться на третій мішені. Давай краще так: якщо ти вибиваєш — я купую тобі той набір для підводного плавання, який ти вчора видивлявся в магазині. Якщо мажеш — ти сьогодні ввечері сам чистиш усе взуття в нашому крилі вілли.

— Йде! — азартно кричить Ден і хапає пневматичну гвинтівку.

Я стою трохи осторонь, спостерігаючи, як Марк підходить до Дениса зі спини, м'яко поправляє його лікоть і щось тихо підказує про приціл, ділячись армійським досвідом. Ден зосереджено киває, затамувавши подих, і робить перший точний постріл. Мелькає спалах, лунає гучний дзижчання — мішень падає.

— Є! — в один голос кричать вони, і Марк весело б'є хлопця по долоні, даючи «п'ять».

У мене в горлі збирається клубок, а на очі накочуються сльози. Ми йдемо далі, Марк несе величезного білого ведмедя, якого вони все-таки вибили удвох, Денис щось емоційно розмахує руками, розповідаючи про свої шкільні пригоди, а перехожі навколо посміхаються, дивлячись на нас. Для всього світу, для кожного зустрічного на цій алеї ми зараз — справжня, бездоганна, щаслива родина. Батько, мати й син. І в цю хвилину я так сильно хочу, щоб ця ілюзія ніколи не закінчувалася, що мені стає страшно від власного безсилля. Сонце гріє мені плечі, Марк ніжно цілує мене в скроню прямо на ходу, але тінь моєї майбутньої сповіді вже невідступно іде за нами слідом.