Глава 18. Наталя

Останні кілька днів Денис поводиться настільки підозріло ідеально, що я мимоволі починаю шукати в цьому якийсь підступ. Хлопець, якого зазвичай неможливо було змусити всидіти на місці, раптово перетворився на майстра дипломатії. Щоправда, його дипломатія має дуже специфічний напрямок.

Ден розгорнув справжню, тонку партизанську гру в «купідона». Він навчився зникати саме в ті моменти, коли атмосфера між мною та Вороновим ставала бодай трохи затишною. То він «випадково» згадує, що йому страшенно хочеться спати прямо посеред вечірнього чаювання, то з кумедною серйозністю заявляє, що «зустрів якихось знайомих пацанів на пляжі» і біжить грати у волейбол, залишаючи нас із Маркіяном удвох.

Ось і сьогодні, щойно сонце сховалося за горизонт, а терасу вілли накрили густі, сині сутінки, Ден демонстративно позіхнув, побажав нам доброї ночі й практично втік до своєї кімнати, залишивши на столі дві наполовину повні чашки.

Ми залишаємося на нічній терасі сам на сам. Море внизу шумить тихо, розмірено, накочуючи лагідні хвилі на пісок. Теплий вітер приносить запах солі й нічних квітів, а на столику між нами м'яко тріщить висока свічка в скляному стакані.

— Твій син не надто вміє прикидатися, — з легкою, хрипкою усмішкою порушує тишу Марк. Він сидить навпроти, розслаблено відкинувшись на спинку плетеного крісла, і крутить у пальцях низький келих із бурштиновим віскі. — Його тактика «залишити предків наодинці» надто очевидна.

Я відчуваю, як мої щоки починають горіти, і поспішно ховаю обличчя за чашкою з трав'яним чаєм.

— Він просто підліток. Фантазія бурлить. Не звертайте уваги, Воронов.

— Марк, — м'яко виправляє він, і його погляд, підсвічений вогником свічки, стає дивно теплим. — Наталю, коли ми наодинці, я вже давно не «Воронов» для тебе. І ти це знаєш.

Він правий. Ці дні біля моря безжально стирають всі наші штучні кордони. Нам більше не хочеться сперечатися. Вперше за весь час ми говоримо не про умови фіктивного контракту, не про синьйора Санторо і не про мільярдні тендери. Розмова плавно, наче сама собою, перетікає на зовсім інші речі — на життя, на дитинство, на те, якими ми були до того, як світ змусив нас одягнути залізні обладунки.

Марк розповідає про свої перші, майже кумедні підробітки на будівництві в студентські роки, коли він заробляв копійки й мріяв побудувати свій власний, перший хмарочос. Я слухаю його і з подивом розумію, наскільки цей чоловік насправді глибокий і живий, за межами своїх фінансових звітів.

— А ти? — раптом запитує він, нахиляючись трохи ближче до столу. Рукава його сорочки знову підкочені, і я мимоволі згадую його сильні руки, що тримали інструмент в елінзі. — Про що мріяла ти, Наталю, до того, як закрилася у своїй квітковій студії від усього світу?

Я сумно посміхаюся, дивлячись на полум'я свічки.

— Я мріяла про спокій. Просто про те, щоб ті, кого я люблю, були в безпеці. Мені рано довелося подорослішати. Коли... коли все сталося, у мене не було часу на великі мрії. Треба було просто вижити. Захистити малого. Я дивилася на Дениса і розуміла, що якщо я зламаюся, у нього більше нікого не залишиться. Я обіцяла їй... — я затинаюся на пів слові, і моє серце робить дикий, панічний кульбіт.

«Я обіцяла їй...» О Боже. Обіцяла сестрі.

Слова ледь не злетіли з моїх губ, готові зруйнувати всю мою багаторічну таємницю. Я гарячково прикушую язик і судорожно ковтаю повітря, відчуваючи, як пальці на чашці миттєво німіють. Погляд Марка стає гострим, проникливим. Він помічає мою раптову заминку, помічає, як змінився мій голос.

— Кому обіцяла, Наталю? — тихо, з глибокою, щирою цікавістю перепитує він, уважно вдивляючись у моє обличчя.

— Обіцяла... собі, — швидко викручуюся я, намагаючись, щоб мій голос звучав максимально рівно, хоча всередині все тремтить від переляку. — Обіцяла собі перед дзеркалом, що дам хлопцю все найкраще. Що він ніколи не дізнається, що таке злидні чи самотність. Обіцяла бути йому і за матір, і за батька.

Марк ще кілька секунд мовчки дивиться на мене, ніби намагається прочитати те, що я так ретельно приховала між рядками. Він відчуває, що за моїми словами стоїть якась велика, глибока тінь, але виявляє тактовність і не тисне.

— Ти впоралася, Наталю, — тихо каже він, і його велика долоня плавно лягає на мою руку, що стискає чашку. Його пальці теплі, надійні. — Ти виростила хорошого хлопця. Справжнього. І ти більше не сама у цьому штормі. Почуй мене.

Я дивлюся на його руку на моїх пальцях, потім піднімаю очі й зустрічаюся з ним поглядом. Тріщить свічка, шумить нічне море, а мені вперше за багато років стає по-справжньому тепло і затишно. Я ледь не видала свій головний секрет, але прямо зараз, дивлячись на Марка, я розумію: я більше не хочу захищатися від цього чоловіка. Гра стає занадто небезпечною, бо я починаю вірити кожному його слову.