Глава 16. Наталя

Я стою біля панорамного вікна, до болю стискаючи в пальцях тонку білу штору, і не можу відвести погляду від двох постатей, що повільно йдуть від елінгу вздовж берегової лінії.

Вони повертаються разом. Маркіян і Денис. Обидва забруднені білим пилом від зачищеного пластику, з брудними розводами на обличчях, втомлені, але... інші. Між ними більше немає тієї дикої, вибухонебезпечної колючості, яка ледь не спалила салон машини по дорозі в Одесу. Вони йдуть мовчки, але в цій тиші відчувається міцна, зріла чоловіча повага. Воронов щось спокійно каже хлопцю, і Ден, замість того щоб зухвало огризнутися чи пустити чергову підліткову шпильку, слухняно киває й навіть ледь помітно посміхається.

Дика, задушлива паніка, яка весь день стискала мої легені, раптово відпускає. Я роблю глибокий, тремтливий вдих. Воронов не вигнав нас. Він не розірвав контракт. Замість того щоб розчавити мого хлопця своїм авторитетом і грошима, він дав йому те, чого Денису так катастрофічно бракувало всі ці роки — справедливе покарання і жорстку чоловічу руку. Разом із цим полегшенням у моє серце вперше закрадається зовсім нове, несподіване почуття до цього залізного бізнесмена. Перша, чиста хвиля вдячності.

Вечір знову вимагає від нас бездоганної акторської гри. Для офіційної вечері з італійськими інвесторами на відкритій терасі вілли я вдягаю легку сукню оливкового кольору, а волосся залишаю розпущеним.

Атмосфера за столом здається вишуканою, але напруженою — обговорюються серйозні деталі майбутнього будівельного тендера. Денис, отримавши свою омріяну приставку за відпрацьовані години в елінзі, поводиться зразково й тихо сидить поруч, зосереджено вивчаючи меню. Маркіян, уже в чистій темно-синій сорочці, знову бездоганний і зібраний. Його велика долоня тепло лежить на моєму коліні під столом, і цей дотик, який на публіці має здаватися природним, чомусь змушує мою шкіру покриватися сиротами.

У розпал розмови один із консервативних і старших партнерів Санторо, синьйор Луїджі — суворий чоловік із сивиною на скронях, — переводить погляд на мене.

— Синьйоро Наталі, Марко розповідав, що у вас в Україні свій бізнес. Квіткова студія, правильно? — він скептично піднімає сиву брову, а в його голосі проковзує тонка, патріархальна зверхність. — Чарівне хобі для красивої жінки. Але, щиро кажучи, я ніколи не розумів, навіщо дружині такого потужного будівельного магната витрачати час на перебирання пелюсток та вазони. Жінка Марка Воронова має прикрашати його дім, виховувати спадкоємця і витрачати гроші чоловіка, а не займатися... цими дрібницями. Це ж не справжня справа, а так, забавка.

Навколо столу западає ніякова тиша. Антоніо співчутливо дивиться на мене, а старий Санторо лише хмикає у свій келих. У мене всередині все спалахує від образи. Дрібниці? Забавка? Я три роки пахала без вихідних, розбивала лікті в кров і вигризала кожен клаптик цієї студії, щоб прогодувати дитину й не піти з торбами!

Я вже відкриваю рот, щоб запекло кинутися на захист своєї гідності, але Маркіян випереджає мене. Його пальці на моєму коліні злегка стискаються, м'яко зупиняючи мене, а сам він повільно відкладає ніж і виделку на тарілку. Порцеляна дзвенить у тиші занадто гучно.

— Ви глибоко помиляєтеся, синьйоре Луїджі, — спокійно, але з такою залізобетонною, крижаною вагою в голосі каже Марк, що італієць мимоволі випрямляє спину. Воронов піднімає на нього свій важкий погляд. — Квіткова студія Наталі — це не «хобі» і не «забавка». Це успішне підприємство, яке вона побудувала абсолютно сама, з нуля, своєю власною працею, розумом і затятим характером. Без жодної копійки моєї чи чиєїсь іншої допомоги.

Марк повертає голову до мене, і в його очах перед партнерами спалахує не просто акторська ніжність — там горить щире, глибоке чоловіче визнання.

— Управляти малим бізнесом у кризові часи й тримати його на плаву — це талант, який вимагає залізної дисципліни та сильного стратегічного мислення. Іноді куди більшого, ніж керувати великим холдингом з готовим капіталом. Я щиро пишаюся своєю дружиною і її справою. Наталя — сильний і самостійний партнер, а не просто прикраса для мого будинку. І я ніколи не дозволю знецінювати її працю.

Синьйор Луїджі блідне, підтискає губи й поспішно киває, бурмочучи якісь вибачення італійською про те, що «його не так зрозуміли». Санторо задоволено сміється, розряджаючи атмосферу, і розмова знову повертається до тендера.

А я сиджу, затамувавши подих, і моє серце шалено калатає в грудях. Я дивлюся на суворий профіль Маркіяна, який уже спокійно п'є воду, і відчуваю, як уся моя колюча оборона, яку я так ретельно вибудовувала проти нього, остаточно розсипається на порох. Він захистив мене. Захистив мій бізнес, мою гордість, мою працю, яку до цього всі вважали просто милою жіночою справою.

Він не просто зіграв роль чоловіка на публіці. Він зробив це так, ніби я справді була для нього найціннішим і найважливішим партнером у житті. І прямо зараз, під теплим одеським небом, я з жахом усвідомлюю: гра в ідеальну родину стає занадто реальною, а моє серце вже не належить мені повністю.