Глава 15. Маркіян

Я стою посеред прохолодного елінгу, де тхне машинним мастилом, бензином і солоною річковою тлінню. Понівечений спортивний катер Санторо вже відбуксирували сюди. Служба безпеки доповіла, що італієць поки нічого не помітив, але на правому борті красується глибока, потворна подряпина довжиною в метр — слід від зачепленого бетонного хвилеріза.

Двері елінгу зі скрипом відчиняються. Охоронець заштовхує всередину Дениса. Малий виглядає так, ніби його ведуть на ешафот. Зухвалість злетіла, плечі опущені, під очима залягли тіні. Він чекає на крики, на погрози, чекає, що я зараз покличу його матір і влаштую публічну прочуханку з розірванням контракту.

Я повільно знімаю свій дорогий годинник, кладу його на верстак, розстібаю запонки й закочую рукави сорочки до ліктів.

— Ну що, капітане Мельник, — спокійно, без жодного підвищення голосу починаю я, підходячи до стелажа з інструментами. — Думав, за тебе знову впишеться мама? А я викличу юриста, щоб виставити вас за ворота?

Денис мовчить, лише спідлоба вовком дивиться на мене.

— Це занадто просто, — я дістаю важку шліфувальну машинку, банку з автомобільною шпаклівкою та набір наждачного паперу різної зернистості. Складаю все це біля пошкодженого борту й кидаю йому під ноги брудну робочу робу. — Накоїв справ — умій ліквідовувати. Санторо не повинен помітити цю подряпину. Завтра о дев'ятій ранку катер має бути як новий. Працюватимеш ти. Своєю головою ти думати не вмієш, тож попрацюй руками.

Хлопець скептично примружується, дивлячись на шпаклівку, а потім на мою кришталево білу сорочку.

— А ти що, просто стоятимеш над душею і заважатимеш? — бурчить він, намагаючись намащувати звичну маску підліткового бунту. — Багатії ж не бруднять руки. Ти тільки накази віддавати вмієш.

Я ледь помітно посміхаюся. Бере на слабо. Наївне дитя.

— На слабо мене береш? — я підходжу ближче, беру зі стелажа другу шліфувальну машинку й підключаю її до розетки. — Давай так, Мельник. Парі. Хто швидше і якісніше зачистить свою половину пошкодження. Якщо виграю я — ти весь наступний тиждень ходитимеш за командою «струнко», без заперечень виконуватимеш усі мої вказівки й забудеш про свої дурні жарти перед італійцями. Якщо виграєш ти... ну, так і бути, PlayStation п'яту я тобі виділю в перший же вечір. Йде?

У хлопчачих очах миттєво спалахує азартний, чистий вогник. Він гарячково киває:

— Йде!

Наступні три години елінг здригається від гуркоту інструментів. Денис працює запекло, до сьомого поту, намагаючись обігнати мене. Він явно шокований тим, що я, замість того щоб брезгливо спостерігати з боку, впевнено тримаю інструмент, не боюся брудної роботи й за лічені хвилини вкриваюся білим пилом від зачищеного пластику разом із ним. Моя біла сорочка за кілька хвилин перетворюється на ганчірку, але мені байдуже. Усередині прокидається забуте почуття спортивного азарту.

Десь на середині процесу, коли ми робимо коротку паузу, щоб нанести перший шар шпаклівки, Ден важко сідає прямо на бетонну підлогу й витирає піт із лоба брудним рукавом.

— Звідки ти взагалі вмієш це робити? — тихо, без колишньої ворожості запитує він, дивлячись, як я професійно замішую розчин. — Тобі ж усе на тарілочці приносять.

Я застигаю на мить, дивлячись на шпатель у своїх руках, і перед очима раптом виринають спогади з мого власного дитинства. Старий, холодний гараж на околиці міста, розібраний двигун і повна самотність.

— Мій батько теж ніколи не мав на мене часу, — глухо, майже випадково злітає з моїх губ бурхлива правда, яку я роками нікому не розповідав. — Він будував свій перший капітал, пропадав на об'єктах місяцями. Я бачив його лише по телевізору або коли він заїжджав додому переодягнутися. Мені доводилося самому розбиратися з усім: від велосипедів до перших машин, просто щоб хоч якось привернути його увагу. Довести йому, що я чогось вартий. Але йому було байдуже.

Денис раптово замовкає. Він дивиться на мене круглими, приголомшеними очима, і в його підлітковому погляді проковзує така глибока, тужлива заздрість і біль, що мені стає ніяково.

— Твій батько хоча б був... — ледь чутно, майже пошепки каже Ден, крутячи в руках наждачний папір. — А мій... мій помер, коли я був зовсім малим. Я його навіть не пам'ятаю. Тільки пару старих речей залишилося. Я все життя мріяв, що колись у мене буде батько. Ну, такий... який навчить мене водити машину, з яким можна буде в гаражі закритися, поговорити по-чоловічому. А не просто слухати мамині повчання. Тобі пощастило, Марку. Навіть якщо він був зайнятий, він у тебе був.

У мене всередині щось різко перевертається і стає дибки. Я дивлюся на цього хлопця, на його забруднене обличчя, на ці щирі слова про батька, який помер, і щось в моїй душі здригається. Але зараз не час про це думати. Цей момент відвертості ламає між нами кригу. Денис бачить у мені не просто грошовий мішок чи суворого «вітчима», а живу людину з такими ж шрамами на душі. І в його погляді я вперше читаю не нахабство, а справжню, першу краплю поваги.

— Гаразд, капітане, — я плескаю його по плечу, залишаючи брудний слід на його робі. — Досить лірики. Шпаклівка підсохла. Зачищаємо фінальний шар, фарбуємо — і приставка твоя. Ти програв, але працював непогано.

Ден задоволено пирхає і знову береться за роботу, але вже з зовсім іншим настроєм.

А високо вгорі, у панорамному вікні другого поверху вілли, за нами весь цей час спостерігає Наталя. Вона стоїть, притиснувшись лобом до холодного скла, і її пальці міцно стискають край білої штори.

Вона бачила все. Як я закрився з її сином в елінзі, як змусив його працювати, як сам узяв до рук інструмент і як ми зараз, забруднені фарбою, про щось спокійно розмовляємо і навіть посміхаємося один одному. Наталя з жахом чекала, що я знищу їхнє життя, а я натомість дав її некерованому хлопцю те, чого йому так катастрофічно не вистачало всі ці роки — тверду, але справедливу чоловічу руку. Чоловічу розмову. І від цього мені теж приємно, наче й мені не вистачало когось, з ким я можу поділитися всім, що вмію і знаю.