Глава 13. Наталя

​Ранок в Одесі починається так бездоганно, що все, що сталося вчора ввечері в нашому крилі вілли, здається майже ілюзією. Майже. Бо варто мені згадати залізне миттєве заціпеніння Воронова і те, як його важка долоня стискала мою шию за міліметр від поцілунку, як мої щоки знову починають палахкотіти. Я дивом спромоглася тоді відштовхнути його й зачинитися у своїй спальні.

​Але зараз на терасі біля самого моря панує атмосфера абсолютного, сліпучого літа. Сонце заливає білі скатертини, у кришталевих келихах іскриться прохолодний фреш, а повітря пахне свіжою випічкою, міцною кавою та солоним прибоєм. Повна ідилія.

​Ми з Маркіяном сидимо поруч. Він знову вдягнув маску турботливого чоловіка: плавно підсовує мені тарілку з круасанами, легким дотиком поправляє пасмо мого волосся. Денис улаштувався трохи далі, з апетитом знищуючи бекон і час від часу хвалячи місцеву кухню перед задоволеним синьйором Санторо.

​— О, Наталі, ви просто чарівна в цьому ранковому світлі, — раптом бере слово заступник Санторо, той самий суворий синьйор у кутових окулярах, якого звати Антоніо. Сьогодні він зняв краватку, розстебнув верхні ґудзики сорочки й дивиться на мене з неприхованим, дуже відвертим чоловічим захопленням. — Знаєте, Маркіяне, я весь ранок спостерігаю за вашою дружиною. Тобі неймовірно пощастило з нею. Така рідкісна, природна краса. В Італії за таку жінку чоловіки влаштовували б дуелі.

​Антоніо тепло посміхається мені, схиляючи голову, і плавним рухом підсуває ближче до моєї руки вазочку зі стиглими ягодами. Його погляд стає занадто м'яким, майже фліртуючим.

​Я помічаю, як Маркіян, який саме збирався зробити ковток зі своєї чашки, раптово застигає. Його пальці так сильно стискають тонку порцеляну, що аж біліють суглоби. В очах Воронова на мить спалахує щось настільки хиже й темне, що мені стає гаряче.

​— Дякую, Антоніо, — крижаним, обривистим тоном відбиває Марк, і його вільна рука важко, демонстративно лягає на моє плече, притягуючи мене ближче до себе. — Я чудово знаю, як мені пощастило. І саме тому я занадто ревнивий чоловік, щоб дозволяти іншим надто довго нею милуватися.

​Антоніо злегка піднімає руки в примирливому жесті й сміється, але напруга за столом підстрибує до неба. Я відчуваю, як важко й часто дихає Марк. Він сам, здається, здивований власному спалаху люті — його щелепа стиснута, а погляд прикутий до італійця. Це вже не гра на публіку. Це були чисті, первісні чоловічі ревнощі, від яких у мене по спині біжать сироти.

​Щоб розрядити атмосферу, старий Санторо добродушно плескає в долоні.

— О, Марко, не лякай нашого Антоніо! Краще розкажи нам, як ти завоював цю прекрасну синьйорину? Як ти освідчився їй? Італійці обожнюють красиві історії кохання!

​Я завмираю з вилкою в руці. О Боже. Про це в нашому фіктивному контракті не було жодного слова!

​Проте Маркіян не втрачає самоконтролю. Він плавно повертає голову до мене, і його погляд стає неймовірно глибоким, оксамитовим. Він починає імпровізувати на ходу, весело дивлячись мені прямо в очі:

​— О, це було божевілля, синьйоре Санторо. Вона довго мене не підпускала. Наталя в мене горда, займалася своєю квітковою справою і вважала мене черговим зарозумілим бізнесменом. Мені довелося скупити половину квітів у місті, щоб вона просто погодилася на перше побачення. А освідчився я їй на даху хмарочоса, під зливою, без парасолі. Я просто впав на одне коліно прямо в калюжу й сказав, що не встану, поки вона не погодиться стати моєю єдиною...

​Він говорить це з такою хрипкою ніжністю, так переконливо, що у мене всередині все стискається, а серце починає битися втричі частіше. На секунду мені здається, що все це правда. Що він дійсно так сильно мене кохає.

​Але бізнесова зверхність у його очах швидко повертає мене до тями. Ах так, Воронов? Вирішив пограти в романтика? Ну, тримайся.

​— Так, усе було майже так, — підхоплюю я гру, солодко посміхаючись і ніжно накриваючи його долоню своєю. — Марк тільки забув додати, що від хвилювання він тоді переплутав коробки й замість каблучки протягнув мені... свій улюблений брелок від машини. А ще він так сильно тремтів, що перечепився через бордюр і впустив той брелок в калюжу. Вода була каламутна, лив дощ, і Марку довелося буквально наосліп совати руками по дну тієї калюжі, збираючи весь бруд, поки я підсвічувала йому ліхтариком з телефона. Наш майбутній мільярдер виглядав тоді як мокре, нещасне кошеня…

​Денис із кінця столу голосно пирхає в серветку, намагаючись стримати регіт. Старий Санторо вибухає щирим, гучним сміхом, у захваті б'ючи долонею по столу: «О, Марко! Неймовірно! Мокре кошеня!».

​Маркіян, який саме в цей момент нарешті ризикнув зробити ковток кави, ледь не поперхнувся. Його очі округлюються, він судорожно ковтає гарячий напій, а його погляд, спрямований на мене, обіцяє мені довгу й дуже серйозну розплату за лаштунками. Але я лише безневинно кліпаю очима, продовжуючи ніжно гладити його по руці. 1:1, пане Воронов. Шоу триває.