Глава 10. Наталя

Я гарячково заштовхую в невелику валізу останні речі, намагаючись не думати про те, що роблю найбільшу дурість у своєму житті. Одяг для Дениса, кілька моїх скромних суконь, джинси... І, звісно ж, вона. Сукня кольору burgundy акуратно загорнута в чохол, наче мовчазне нагадування про те, з чого все почалося.

Перед виїздом я забігаю у свою квіткову студію. Потрібно закрити поточні справи й роздати вказівки дівчатам-флористкам. Коли я заходжу, в повітрі звично пахне вологою землею, свіжозрізаними евкаліптами й солодкими нотами півоній. Моє затишне сховище, яке я ледь не втратила.

— Дівчата, я їду у відпустку на місяць, — намагаюся вимовити це якомога невимушеніше, перевіряючи касовий журнал. — Накази по закупівлях залишаю на столі, якщо виникнуть проблеми з оптовиками — одразу телефонуйте. Оренду я проплатила на рік уперед, тож працюйте спокійно.

Мої помічниці розвертаються до мене з такими круглими очима, ніби я щойно оголосила про політ на Марс.

— Наталочко, яка відпустка? — сплескує руками Аліна. — Ти три роки без вихідних пахала! Яке море, ти ж навіть за місто не виїжджала?

— От саме тому й їду. Мені... терміново треба переключитися, — брешу я, ховаючи очі. Раніше я дійсно відкладала кожну копійку й кожне літо проводила біля прилавка, щоб розвивати справу. Але зараз усе інакше. — Ден підріс, хочеться показати йому Одесу. Все, дівчата, я побігла, машина вже чекає.

Чорний, відполірований до дзеркального блиску позашляховик Маркіяна вже стоїть під під'їздом, перегороджуючи половину тротуару. Сам Воронов у кришталево білій сорочці з підкоченими рукавами спирається на капот, тримаючи в руках телефон. Побачивши нас, він киває своєму водієві, який миттєво перехоплює наші валізи й ховає їх у багажник.

— Пунктуально, — сухо зауважує Марк, відчиняючи переді мною задні дверцята. — Сідайте. Нам ще добиратися кілька годин, а час — це гроші.

Коли машина рушає, у салоні западає важка, майже дотикова тиша. Пахне дорогою шкірою та якимось терпким чоловічим парфумом Марка. Але спокій триває рівно три хвилини — поки Денис, який вмостився на передньому сидінні, не починає нудьгувати.

Хлопець сміливо тягнеться до сенсорної панелі навороченої мультимедійної системи «Бентлі» й підключає свій телефон через Bluetooth. За секунду салон преміум-авто вибухає гучним, брудним підлітковим репом із важкими басами та специфічним підлітковим сленгом. Від несподіваного гуркоту я аж підскакую на сидінні.

Маркіян, який у цей момент переглядав якісь графіки в планшеті, миттєво змінюється в обличчі. Його щелепа стискається так, що жовна ходять ходором. Він повільно переводить погляд на Дениса й одним коротким рухом пальця повністю вимикає звук.

— Мельник, — крижаним тоном каже Марк, не знімаючи рук із керма. — У цій машині грає або тиша, або класика, або мої фінансові новини. Вимкни це сміття і більше не чіпай панель без дозволу.

Денис миттєво ображено надувається, у його погляді знову спалахує той самий зухвалий підліток, якого пресували на вулицях.

— Ей, це не сміття, це нормальний трек! — бурчить він, схрестивши руки на грудях. — Ми ж типу сучасна родина, ні? Батько мав би шанувати смаки сина.

— Дену, тихіше, — спочатку смикаю я хлопця, але коли бачу, з якою зверхністю й залізною суворістю Воронов дивиться на дитину, в мені прокидається левиця. Мені байдуже, що він мільйонер. Мій син не буде сидіти тут як побитий пес. — А ви, Воронов, могли б легше обирати вирази. Підлітки слухають таку музику, це нормально. Не треба з нашої першої хвилини разом влаштовувати тут диктатуру й армійські порядки. Ми погодилися грати роль, а не відбувати каторгу під вашим командуванням.

Марк на секунду кидає погляд у дзеркало заднього виду, зустрічаючись зі мною очима. У його темних зіницях на мить спалахує небезпечний вогник, але він стримується, лише міцніше стискаючи кермо.

— Я бачу, виховний процес у вашій родині пройшов повз базові поняття дисципліни, Наталю, — тихо, але вагомо відбиває він. — Якщо цей малий так само «качатиме права» перед Санторо, італієць розкусить нас за першим же сніданком.

— Не хвилюйтеся за Дениса, перед італійцями він зіграє ідеально, — відрізаю я, дивлячись у вікно на краєвиди, що стрімко пролітають повз. — Просто не забувайте, що ви купили наш час, а не наші душі.

Попереду Денис задоволено підморгує мені через плече, відчуваючи захист. А я бачу в дзеркалі, як Маркіян важко зітхає і ледь помітно хитає головою. О так, пане мільйонере. Напевно, в цей момент він уперше усвідомлює, що «приручити» й підкорити собі цю маленьку, горду сімейку Мельників буде набагато важче, ніж виграти найдорожчий міжнародний тендер у його житті. Одеса зустріне нас гарячим сонцем, але в нашій машині шторм почався значно раніше.