Глава 8. Наталя

Усю ніч я не можу стулити очей. Світло від настільної лампи вихоплює з темряви купу коробок, які я так і не встигла розібрати після чергового переїзду. Квартира здається чужою, холодною, а сукня глибокого кольору, що висить на дверцятах шафи, виглядає тут як чужорідне тіло. Як маркер іншого, недосяжного світу, який учора безжально вдерся в моє життя.

— Мам... ну будь ласка, — Денис заходить до кімнати тихо, наче тінь. Він сідає на край мого ліжка, підібгавши коліна до підборіддя. У своїй домашній розтягнутій футболці він знову виглядає як маленька, залякана дитина, а не той зухвалий хлопець, який виставляв рахунки мільйонеру. — Погодься. Будь ласка. Воронов уже скинув гроші, мені прийшло сповіщення. Батько Артура не подасть заяву, щойно я переведу їх зранку. Ми вільні, розумієш?

Я мовчу, лише втомлено притискаю долоні до обличчя.

— Я все життя мріяв про море, ти ж знаєш, — тихо-тихо, майже пошепки продовжує він, дивлячись у підлогу. — Ти завжди обіцяла, що ми поїдемо. Це... це наш єдиний квиток у нормальне життя, мамо. Ну що нам станеться за той місяць? Поживемо на віллі, ти відпочинеш. А потім повернемося, і у нас буде свій магазин. Справжній. Свій.

— Іди спати, Дену, — м'яко кажу я, підводячись і цілуючи його в маківку. — Іди. Я щось вигадаю.

Коли він іде, я підходжу до старої комода й дістаю з самого дна невелику дерев'яну скриньку. Пальці тремтять. Я відкриваю її й дістаю старий, трохи потертий по кутах знімок.

З глянцевої поверхні на мене дивиться дівчина, неймовірно схожа на мене, але з куди більш безтурботною, сонячною посмішкою. Моя старша сестра. Поруч із нею на фото — зовсім крихітний хлопчик із такими ж великими, допитливими очима, як у Дениса зараз.

У грудях починає пекти так сильно, що стає важко дихати. Минуло стільки років, а цей біль нікуди не зник, він просто причаївся на самому дні душі. Я згадую той страшний день, лікарняну палату, білі простирадла й її слабку, холодну руку, що стискала мою долоню. Я згадую свій власний, розпачливий шепіт: «Я нікому його не віддам. Чуєш? Навіть якщо весь світ буде проти нас, я впораюся. Він матиме все найкраще. Обіцяю тобі».

Я закриваю очі, і мені здається, що в тиші кімнати досі лунає її останнє голосове повідомлення, яке я колись випадково видалила, але затерла до дірок у своїй пам'яті: «Натусь, бережи його...»

Я дивлюся на стіну, за якою зараз спить мій Денис. Мій син. Моє серце, за яке я взяла на себе відповідальність перед Богом і перед нею. Я стільки років тягнула все на своїх плечах, розбивала лікті в кров, аби він ніколи не відчув себе сиротою, щоб у нього було дитинство. І що тепер? Дозволити бандитам зламати йому життя через безглузду підліткову помилку? Дозволити системі розчавити його, поки я буду виховувати свою гордість перед Вороновим?

Ні. Не для того я вигризала його в цієї долі. Якщо заради його безпеки та майбутнього мені треба місяць вдавати щасливу дружину залізного бізнесмена — я не просто зіграю, я видам найкращу роль у своєму житті.

Ранок зустрічає мене сірим туманом за вікном і холодною рішучістю всередині. Я беру телефон і, не даючи собі часу на вагання, набираю номер, який учора залишила мені його візитка.

Трубку знімають після другого гудка.

— Слухаю, Наталю, — глибокий, оксамитовий голос Воронова звучить так чітко, ніби він і не спав зовсім. Ні краплі сонливості. Тільки бізнесова готовність.

— Я згодна, — кажу я рівно, без жодного тремтіння, дивлячись на сукню кольору burgundy. — Ми їдемо в Одесу.

— Мудре рішення, — спокійно відповідає він. — Мої люди вже...

— Послухайте мене уважно, Воронов, — перериваю я його, змушуючи замовкнути. Мій голос зараз міцний, як кремінь. — Я їду суто на своїх умовах. На віллі у нас має бути три окремі кімнати: для мене, для Дениса і для вас. Жодних спільних спалень і нічних «імпровізацій». І друге — жодних рук на моїй талії, поцілунків чи обіймів без абсолютної потреби, коли на нас не дивляться італійці. Поза камерою ми чужі люди. Ви захищаєте мого сина, а після завершення цього відрядження, ми забираємо решту грошей і зникаємо. Якщо ви з цим згодні — готуйте контракт.

На тому кінці дроту западає коротка тиша. Я майже фізично відчуваю, як Маркіян на іншому кінці міста піднімає свою фірмову брову, оцінивши мій тон.

— Три кімнати й суто ділові кордони поза очима Санторо, — нарешті відгукується він, і в його голосі проковзує ледь помітна повага. — Домовилися, Наталю. Виїжджаємо в понеділок зранку. Будьте готові.