Глава 7. Маркіян

— Навіть не думайте, Воронов! — Наталя розвертається до мене всім тілом, і її очі палають таким запеклим гнівом, що колір сукні здається блідим порівняно з цим рум'янцем. — Жодного місяця в Одесі! Жодного моря! Наша угода закінчена. Ви обіцяли один вечір. Я свій час відпрацювала, посміхалася вашим італійцям до болю в щелепах. Зараз ви перераховуєте гроші, ми виходимо з машини, і я більше вас не знаю!

Я спокійно послаблюю вузол краватки й спираюся на шкіряну спинку сидіння. Її впертість, ця дика, горда непокірність посеред повного краху її власного життя... чіпляє. До бісиків чіпляє.

— Наталю, увімкніть логіку, — сухо починаю я, тримаючи залізний самоконтроль. — Без вас Санторо не підпише договір. Якщо я зараз скажу, що моя «дружина» не поїде, він розцінить це як неповагу або почує фальш. Моя компанія злетить у повітря, а разом із нею...

— Мам, ну яке море? Про що ти взагалі кажеш? — раптом втручається Денис із переднього сидіння. Він розвертається до нас, і в його підлітковому голосі бринить чистий, щирий відчай. — Ми ж ніколи там не були! Ти все життя працюєш, кожне літо відкладала, бо «треба розвивати справу»! А тут Одеса, вілла, і цей чоловік за все платить!

— Денисе, замовкни! — обриває його Наталя, але я бачу, як здригаються її плечі.

Я вже збираюся додати свій вагомий аргумент, як раптом у кишені підлітка гучно вібрує телефон. Ден гарячково вихоплює мобільний, дивиться на екран, і в ту ж секунду вся його хлопчача зухвалість злітає, як лушпиння.

Я сиджу трохи навскіс і чітко бачу його реакцію в дзеркалі заднього виду: хлопець миттєво блідне, рот злегка відкривається від німого жаху, а пальці починають так тремтіти, що він ледь не випускає апарат. Світло від екрана підсвічує короткий текст повідомлення, яке я встигаю перехопити поглядом: «Гроші завтра до обіду. Або в понеділок поговоримо інакше. Ти мене зрозумів, щеня?»

У мене всередині щось перевертається. Я дивлюся на Дениса вже зовсім інакше. Не як на нахабного підлітка, а як на глибоко налякану, загнану в глухий кут дитину, над якою висить реальна, жорстока небезпека. Бандити чи колектори — мені байдуже. Але вони тиснуть на цього хлопця.

Я переводжу погляд на жінку. Вона помічає стан сина, її очі наповнюються болем, але вона продовжує стискати кулаки.

— Давайте начистоту, Наталю, — мій тон кардинально змінюється, стає жорсткішим. — Я обіцяв вам півтора мільйона за те, що ви врятуєте мій бізнес. Мій бізнес усе ще на межі, бо Санторо підпише контракт лише в Одесі. Я не ідіот і не стану виплачувати весь гонорар наперед за роботу, яка ще не виконана.

Наталя здригається, зневажливо пирхаючи:

— Тобто ви вирішили порушити слово? Очікувано від такого, як ви.

— Ні. Я міняю умови виплати, бо змінилися обставини, — спокійно перериваю її. — Просто зараз я перераховую вам аванс — чотириста тисяч гривень. Цього вистачить, щоб закрити ультиматум вашого орендодавця, адже так? Ви отримаєте ці гроші на картку за п'ять хвилин.

Я роблю коротку паузу, бачачи, як Денис попереду затамував подих.

— Але решту суми — мільйон сто тисяч — ви отримаєте на руки тільки тоді, коли Санторо поставить свій підпис на моєму контракті після місяця в Одесі. І це ще не все.

Я киваю в бік телефона Дениса, який він досі стискає в тремтячих пальцях.

— Повідомлення від тих шантажистів... Наталю, ви справді думаєте, що якщо підліток просто принесе їм гроші у зубах, вони від нього відчепляться? Вони відчули його слабкість і пресуватимуть далі, доки не витягнуть усе. Повірте, я знаю це. Якщо ви поїдете зі мною в Одесу, моя служба безпеки візьме Дениса під повний захист. Мої люди офіційно, законно й жорстко закриють питання з батьком Артура так, що він більше ніколи не посміє підійти до вашого сина. За цей місяць пил у місті вляжеться, ви будете в безпеці, а після повернення отримаєте решту грошей і спокійно відкриєте свій магазин.

Наталя застигає. Повітря в салоні стає густим і гарячим. Вона дивиться на мене так, ніби намагається розгледіти підступ, її губи тремтять від внутрішньої боротьби. Півтора мільйона в кишені не захистять її дитину від удару в темному провулку, а мій авторитет і зв'язки — захистять. Для неї Одеса тепер — не примха багатія, а єдиний безпечний сховок.

Вона глибоко й важко вдихає повітря, задираючи підборіддя, і я бачу, як у її погляді знову спалахує той самий затятий характер.

— Я можу подумати? — тихо, але залізно карбує вона. 

— Авжеж, — я ледь помітно посміхаюся. — Чекатиму вашого дзвінка завтра зранку

.