Глава 6. Наталя

Спалахи фотокамер настільки яскраві, що на мить перед очима постають чорні плями. Величезний, залитий золотавим світлом зал елітного готелю гуде сотнями голосів. Навколо — чоловіки в смокінгах і жінки в діамантах, які ледь чутно шелестять шовковими сукнями. Мені дико, страшно, хочеться заплющити очі й опинитися у своїй маленькій затишній крамничці серед звичного запаху свіжої зелені. Але я тримаю спину рівно. Зціплюю зуби й змушую себе ступати впевнено.

​— Усе добре, ти прекрасна, — ледь чутно шепоче Маркіян, і його гаряча долоня лягає на мою відкриту талію.

​Від цього дотику по шкірі розсипається цілий табун гострих сироток. Одягнена в розкішну сукню кольору burgundy, я занадто гостро відчуваю близькість його тіла. Він притискає мене до себе з такою впевненістю, ніби справді має на це повне право. Його важкий, дорогий парфум із нотками тютюну та шкіри забиває памороки. Мені хочеться відсахнутися, скинути цю нахабну руку, але натомість я змушена сильніше тулитися до його дорогого піджака й дарувати присутнім чарівну світську посмішку. Тіла надто близько. Між нами спалахує якась дивна, абсолютно лякаюча хімія, яку я гарячково намагаюся придушити тверезим розумом. Це просто контракт, Наталю. Він просто купив твій вечір.

​Денис іде трохи попереду з Олегом, помічником Маркіяна. Мій хлопчик тримається мужньо, хоч я й бачу, як він нервово стискає пальці в кулаки.

​Ми підходимо до центрального столика, де на нас уже чекають італійські інвестори. Старий синьйор Санторо, помітивши нас, розпливается в щирій посмішці й підводиться назустріч. Ми ідеально відіграємо свої ролі: я ввічливо підтримую світську розмову через перекладача, Маркіян невимушено жартує і час від часу ніжно цілує мою долоню, демонструючи повну ідилію. Я справді починаю вірити, що цей кошмар ось-ось закінчиться, ми заберемо гроші й розбіжимося назавжди.

​Аж раптово заступник Санторо, суворий синьйор у кутових окулярах, примружується і злегка нахиляє голову вбік.

​— Дивно, — зауважує він італійською, і перекладач миттєво дублює його слова. — Я ретельно стежу за українською пресою та світськими хроніками, пановичу Воронов. Але я жодного разу не бачив там фото вашої чарівної дружини чи сина. Чому ви так ретельно їх приховуєте?

​Повітря в залі наче вмить викачують. У мене всередині все холоне. Серце робить такий шалений кульбіт, що, здається, от-от зупиниться. Паніка крижаною хвилею накочується на горло. Це кінець? Він здогадався?

​Маркіян залишається абсолютно спокійним зовні. Його обличчя не здригається ні на міліметр, він продовжує тримати на губах легку, впевнену посмішку. Але під столом, прихована від чужих очей важкою скатертиною, його долоня з силою стискає мої пальці. Його хватка майже болюча, залізна — він без слів наказує мені триматися і не видавати нашого жаху.

​— Моя робота пов'язана з великими грошима й серйозними ризиками, синьйоре, — спокійно, з легкою хрипотою в голосі відповідає Маркіян, міцно тримаючи мою тремтячу руку в своїй. — Наталя — моя муза, мій спокій. Я занадто сильно люблю свою родину, щоб дозволити брудній жовтій пресі лізти в наше приватне життя. Моя дружина тримається подалі від камер, і я повністю підтримую її в цьому.

​Синьйор Санторо розчулено притискає руку до серця, його очі блищать від захоплення. Заступник задоволено киває, знімаючи напругу. У мене в голові паморочиться — Воронов викрутився просто геніально.

​— О, Маркіяне, ти справжній чоловік! — вигукує старий Санторо, піднімаючи келих із шампанським. — Я так радий за твою родину! Нам потрібні саме такі партнери. Ми підпишемо цей контракт, але... з однією маленькою умовою.

​Він хитро мружиться, дивлячись на нас обох.

​— Оскільки наш майбутній логістичний хаб та готельний комплекс ми плануємо будувати на узбережжі, я пропоную поєднати корисне з приємним. Наступного тижня ми всі разом вирушаємо в Одесу. У мене там розкішна приватна вілла прямо біля моря. Поживемо там місяць, відпочинемо разом, без краваток і офіціозу обговоримо фінальні деталі на самому майданчику і там же скріпимо угоду підписами. Ви обов'язково маєте приїхати разом із Наталі та хлопчиком. Я хочу бачити, що проєкт створюють люди, які знають ціну родинному затишку. Я не приймаю відмов!

​Маркіян застигає. Його залізна хватка на моїй руці стає ще міцнішою. Відмовити Санторо зараз — означає зруйнувати все, що він так важко рятував. Контракт згорить.

​Воронов повільно повертає голову і дивиться на мене. В його крижаних очах проноситься справжній вихор емоцій, а у мене від дикого, неосяжного жаху просто округлюються очі.

​Який місяць в Одесі?! Яке море?! Ми мали розійтися вже за годину! Але Маркіян дивиться на мене так, ніби ми знову стоїмо на краю прірви, і цього разу летіти туди нам доведеться разом.