Глава 5. Марк

Я нервово поправляю манжети білосніжної сорочки, не зводячи погляду з важких дубових дверей під’їзду старої п’ятиповерхівки. Мій водій уже п'ять хвилин тримає відкритими дверці представницького «Мерседеса», а я ловлю себе на думці, що вперше за багато років відчуваю щось схоже на мандраж.

Ця затія — абсолютне, чистісіньке безумство. Покласти долю мільярдного контракту й майбутнє своєї компанії на плечі випадкової жінки з ТЦ та її заляканого сина-підлітка? Якщо сьогодні італійці помітять хоча б краплю фальші, «Santoro Holding» розірве зі мною будь-які зв'язки ще до початку фуршету. Старий Санторо не прощає брехні.

Двері під’їзду нарешті рипають і відчиняються.

Спочатку виходить Денис — хлопець у підлітковому, але якісному костюмі, який мій помічник Олег умудрився підібрати за мірками всього за кілька годин. Хлопчак помітно ніяковіє, обсмикує піджак і з острахом дивиться на блискучий капот мого автомобіля.

А потім із напівтемряви під’їзду виходить вона.

У мене на якусь секунду перехоплює подих. Легені просто відмовляються робити вдих, а пальці, що стискали дорогий шкіряний ремінець годинника, на мить застигають.

Я знав, що сукня глибокого кольору burgundy від італійського дизайнера буде їй личити — я сам особисто затверджував цей вибір за каталогом серед десятка інших варіантів. Але я не очікував *такого*. Без свого повсякденного одягу, без зібраного поспіхом волосся, Наталя виглядає просто приголомшливо. Важка тканина ідеально підкреслює її тонку талію та граційну лінію плечей. Темні локони м'яко спадають на спину, а на шиї блідо виблискує тонкий ланцюжок. У ній немає ні краплі тієї штучності чи силіконового лоску, до якого я звик у колі Крістіни та її подруг. Тільки чиста, породиста й якась пронизлива жіноча краса.

Вона робить крок до машини, впевнено тримаючись на високих підборах. Але варто їй підняти голову й зустрітися зі мною поглядом, як уся магія її образу миттєво обростає кригою.

Наталя дивиться на мене як на ворога. Прямо, гордо, з невимовним презирством і запеклою недовірою в глибині цих дивовижних очей. Вона не просто йде на банкет — вона йде на ешафот, тримаючи спину так рівно, ніби збирається особисто командувати власним розстрілом.

— Доброго вечора, Маркіяне Леонідовичу, — холодно каже вона, порівнявшись зі мною. Жодної посмішки. Навіть голосом вона примудряється виставити між нами дистанцію розміром в океан.

— Доброго вечора, Наталю. Виглядаєте... бездоганно, — щиро відповідаю я, пропонуючи їй лікоть.

Вона ледь помітно вагається, але потім акуратно, ледь торкаючись пальцями дорогої тканини мого піджака, приймає мою руку. По шкірі знову пробігає той самий дивний електричний розряд, що й у кафе.

Ми сідаємо на заднє сидіння розкішного авто, Денис улаштовується попереду біля водія. Щойно машина плавно рушає з місця, занурюючись у вечірні вогні міста, атмосфера в салоні стає настільки напруженою, що повітря можна різати ножем. Наталя відвертається до вікна, демонструючи мені свій бездоганний профіль і повне небажання починати розмову.

— Наталю, подивіться на мене, будь ласка, — тихо, але вагомо звертаюся я до неї.

Вона повільно повертає голову. В її очах — залізобетонна стіна. Ця жінка явно встигла перерити весь інтернет, вивчити мою біографію й заздалегідь винести мені вирок. Вона бачить у мені лише хижака, який купив її час. Що ж, мені навіть простіше, якщо між нами не буде ілюзій.

— Нам потрібен короткий інструктаж перед виходом, — починаю я сухим, діловим тоном. — За кілька хвилин ми будемо на місці. Там зберуться не лише італійці, а й преса, мої конкуренти та партнери по бізнесу. Для всіх присутніх у залі ми — щаслива пара вже багато років. Ви — моя кохана дружина, яка не любить публічності й присвячує себе родині та квітковому мистецтву. Денис — наш спільний син, якого ми оберігаємо від зайвих очей.

Наталя лише гірко посміхається кутиками губ, продовжуючи мовчати.

— Жодних колючих поглядів, жодної зневаги, Наталю, — я нахиляюся трохи ближче, змушуючи її слухати уважніше. — Якщо хтось помітить, що ви дивитися на мене як на ката, контракт анулюють. А разом із ним анулюються і ті півтора мільйона, які завтра зранку мають лягти на ваш рахунок. Ми граємо на перемогу. Тому... розслабте плечі. І посміхайся, люба. Нам обом це життєво необхідно.

Вона глибоко вдихає повітря, задирає підборіддя, і я бачу, як на її обличчі з'являється штучна, але навдивовижу чарівна світська посмішка, від якої, втім, мороз іде по шкірі.

— Не хвилюйтеся, пане Воронов, — так само тихо, але з прихованою отрутою відповідає вона. — Свої гроші я відпрацюю ідеально. Головне — тримайте своє слово.

Машина плавно гальмує перед залітим вогнями входом до елітного готелю, де вже спалахують перші спалахи камер. Шоу починається.