Глава 4. Наталя

— Навіщо ти в це вліз, Денисе?! Ти взагалі розумієш, у що ти нас уплутав? — я розвертаюся до хлопця, який сидить на дивані, підібгавши під себе ноги й заплющивши очі. — Хто він такий, цей Воронов? Черговий грошовий мішок, який думає, що може клацанням пальців купити собі все, що заманеться! Навіщо було виставляти йому рахунок? Навіщо лізти на рожон із людиною, яка може нас розчавити й не помітити?

— А у нас був вибір, мамо?! — раптом вибухає Денис, схоплюючись на ноги. Його голос зривається на крик, ув очах знову стоять сльози. — Тобі вже підняли оренду! Тобі її втричі підняли, ти забула? Нас виженуть із магазину на вулицю, цибулини згниють, у нас не буде навіть на хліб! Ти сама сказала, що все погано!

— Це мої проблеми, Денисе! Мої! Я б щось вигадала, знайшла б вихід, але не так! — я підбігаю до нього, хапаючи за плечі. — Не стаючи живою іграшкою для якогось мажора!

— Та не вигадала б ти нічого! — відчайдушно вигукує він, і його слова б’ють мене під дих. — Суму за ремонт нової іномарки ти теж сама б знайшла? Батько Артура не жартує, мам! Він сьогодні прямо сказав: якщо до кінця тижня не буде грошей, він подасть заяву про викрадення, і мене закриють! Мене просто покалічать у тій колонії! Мені страшно! Я бачив його очі, він зробить це!

Я застигаю, дивлячись на наляканого підлітка, і весь мій гнів миттєво випаровується, залишаючи лише важкий, паралізуючий розпач. Ден тремтить усім тілом, знову заходячись плачем.

— Мамо, ну будь ласка... — він заглядає мені в очі, хапаючи мої руки у свої холодні долоні. — Це просто один вечір. Одноразова акція. Ти сама подвоїла суму, ти бачила, як він на тебе дивився? Він погодився! Потерпиш його кілька годин на тому корпоративі, ми заберемо гроші, віддамо борг, врятуємо твій квітковий і забудемо цей кошмар як страшний сон. Будь ласка, мамо. Заради мене...

У горлі стоїть такий тугий клубок, що я не можу дихати. Ден правий. Нас просто загнали в кут і замурували стіни. Навіть якщо я ненаводжу Воронова з його зверхністю, він — наш єдиний квиток у життя без тюрми та злиднів.

Щоб остаточно добити мою гордість, на телефон приходить гучне сповіщення. Я здригаюся, дістаю мобільний і дивлюся на екран. Сповіщення від банківського додатка: «Вашу картку тимчасово заблоковано через підозрілу активність. Будь ласка, зверніться у відділення банку для проходження верифікації».

У мене всередині все обривається. Що?! Яка подозріла активність? Мабуть, через те, що я в паніці намагалася перекинути останні копійки з кредитки на ФОП-рахунок, щоб назкребти бодай щось, спрацював цей клятий автоматичний фінмоніторинг! А завтра ж субота, банки зачинені!

Слідом миттєво прилітає повідомлення у вайбері від орендодавця. Цей покидьок, який ще вранці ошелешив мене новиною про трикратне підвищення ціни, тепер добиває остаточно:

«Наталю, я чекав до обіду. Грошей на картці немає. Повторюю: у мене є інший орендар, який готовий заїхати вже завтра. Якщо до 9:00 ранку не буде повної передоплати за новими тарифами, на приміщенні висітимуть нові замки. Товар конфіскую за неустойку».

Все. Коло замкнулося. Моє життя розчавило за один день. Картка заблокована банком, орендодавець виставив жорстокий ультиматум, погрожуючи забрати мої улюблені весняні цибулини, в які вкладено все до копійки. Це не просто «підіграти за гроші» — це вимушене, добровільне рабство заради порятунку дитини та всього мого життя.

Рівно о десятій вечора у двері дзвонять. На порозі стоїть кур’єр у фірмовій формі, тримаючи в руках величезний, обтягнутий дорогою чорною тканиною чохол для одягу та брендову коробку.

— Для Наталі. Від пана Воронова. Одягніть це завтра. Машина буде о шостій вечора, — сухо каже хлопець, віддає мені речі й швидко йде.

Я зачиняю двері й розпаковую цей «подарунок». Усередині — розкішна, важка сукня глибокого burgundy кольору від відомого дизайнера і туфлі, які коштують як пів року моєї колишньої оренди. Я дивлюся на це дороге ганчір’я, і мені хочеться плакати. Це не турбота. Це уніформа, яку господар купує для свого персоналу, щоб не соромно було показати перед гостями. Нас просто купили.

Глибокої ночі, коли Денис нарешті засинає, я залишаюся наодинці зі своїми страхами. Спати не можу. Серце шалено калатає від однієї лише думки про цього зарозумілого, крижаного мільйонера, який завтра чекатиме на мене в образі «дружини».

Я сідаю на підвіконня, відкриваю браузер у телефону й тремтячими пальцями вбиваю в пошук: «Маркіян Воронов бізнесмен».

Екран миттєво вибухає сотнями посилань. Я годинами гортаю статті, і з кожним новим рядком мої губи стискаються в тонку лінію. Світські хроніки, скандальні заголовки жовтої преси: «Маркіян Воронов помічений на закритій вечірці з відомою моделлю», «Хто нова пасія завидного холостяка?», «Залізний Воронов: як власник будівельного холдингу знищує конкурентів». З фото на мене дивиться він — усе такий же бездоганний, породистий, із крижаним поглядом хижака, а поруч із ним постійно змінюються розкішні жінки з силіконовими губами та ідеальними фігурами. Довгоногі ляльки, які тримають його під руку, як дорогий аксесуар. Остання серія знімків — із тією яскравою моделлю. Це їй би грати його дружину, а не мені.

Я закриваю вкладку і втомлено тулюся лобом до холодного шибкового скла. На душі стає так бридко й принизливо, що хочеться вимитися з милом.

Такі чоловіки не закохуються. У їхньому всесвіті немає місця для щирості, для простих жінок, які пахнуть землею та квітами. Вони не шукають споріднених душ. Такі чоловіки, як Маркіян Воронов, просто купують усе, що їм потрібно для статусу й бізнесу. І завтра він купує мій час і мою гордість.

Це знання стає залізобетонним фундаментом моєї недовіри до нього. Я засинаю під ранок із чіткою думкою: я відпрацюю цей контракт до останньої копійки, витягну сина з біди, але ніколи — чуєш, Воронов, ніколи! — я не дозволю тобі зазирнути мені в душу. Простий бізнес. Жодних почуттів.