Глава 2. Марк

— Ти сухий, бездушний робот, Маркіяне! Твій бізнес — це єдине, що тебе цікавить! Мені набридло бути просто красивою картинкою, яку ти дістаєш із шухляди раз на місяць для своїх переговорів! — Крістіна верещить так голосно, що кілька людей за сусідніми столиками обертаються.

Вона різко підхоплює свою сумочку від Chanel, з гуркотом відсуває стілець і, навіть не глянувши на мене, йде до виходу, цокаючи високими підборами.

Я навіть не ворушуся. Не біжу слідом. Лише міцніше стискаю щелепи так, що зводить м'язи обличчя, і гляжу на дорогий годинник. До прибуття італійської делегації з «Santoro Holding» залишається рівно п'ять хвилин. П'ять хвилин до того, як усе моє життя полетить під три чорти.

До столика підскакує мій особисті помічник Олег. Його обличчя сіре від жаху, а на лобі виступають дрібні краплі поту.

— Маркіяне Леонідовичу... Що сталося? Крістіна Володимирівна пішла? Але ж партнери... Вони вже на парковці! Синьйор Санторо не стане з вами розмовляти без неї!

— Я знаю, Олеже. Закрий рота, — холодно кидаю я, хоча всередині все палає від дикого, тваринного відчаю.

Я не розважаюся. Я не граюся в амбіції. Проєкт нового ТРЦ та логістичного хабу, в який я вклав абсолютно всі активи компанії й навіть заставив власне житло, зараз балансує на межі краху. Попередній рік кризи висмоктав із фірми всі резерви. Якщо ці переговори з великим італійським сімейним холдингом зірвуться — банк не дасть реструктуризацію кредиту. Вже в понеділок мою компанію визнають банкрутом, а мене викинуть на вулицю ні з чим.

Італійці з «Santoro Holding» — консерватори до мозку кісток. Старий синьйор Санторо принципово не працює із самотніми чоловіками чи розпусними мажорами. Для них репутація та міцні сімейні цінності — це база бізнесу. Ба більше, під час попередніх зум-дзвінків, намагаючись втримати їхній інтерес, я вже збрехав, що одружений і маю дитина. Сьогодні італійці мають просто познайомитися з моєю «дружиною», переконатися в моєму статусі надійного сім'янина, а далі ми плануємо обговорити деталі контракту. Крістіна мала зіграти роль моєї витонченої другої половинки, а дитину ми збиралися «залишити з нянею через легку застуду». Але Крістіна влаштувала істерику і пішла прямо перед входом партнерів.

Це кінець. Усе згорить через одну примху. Паніка підступає до горла, блокуючи дихання.

Я гарячково оглядаю зал ресторану. Потрібна шалена, божевільна імпровізація. Хто завгодно, хто зможе протриматися хоча б кілька хвилин, поки я зафіксую перше враження!

І тут мій погляд перечіплюється за кутовий столик.

Там сидить жінка з підлітком. На ній немає дорогих брендів, але в її поставі відчувається якась особлива, тонка грація. А коли вона на мить піднімає голову, розмовляючи з сином, я помічаю її погляд. Неймовірно красивий, глибокий, що мене ніби струмом б'є. Хлопчик поруч із нею — скромний, акуратно підстрижений підліток — ідеально підходить на роль сина.

Або зараз, або я втрачу все.

— Маркіяне Леонідовичу, вони заходять! — панічно шепоче Олег, дивлячись на двері, куди входять двоє поважних літніх італійців у супроводі перекладача.

Я не слухаю його. Швидким, упевненим кроком я прямую через зал прямо до столика тієї незнайомки. Кожна секунда на вагу золота.

— Знайомтеся, партнери, це моя кохана дружина, а це наш син, — мій голос звучить глибоко, оксамитово й настільки впевнено, що я сам собі ледь не вірю.

Я опускаю гарячу долоню на її тендітне плече, відчуваючи, як вона здригається від шоку. Жінка різко піднімає голову. В її великих очах читається чистий жах і німе питання: «Що відбувається?!» Вона вже відкриває рота, збираючись закричати чи покликати охорону, але я схиляюся до її вуха, обпалюючи шкіру гарячим подихом:

— Будь ласка, просто підіграйте. Мені це життєво необхідно. Я все поясню і заплачу.

Синьйор Санторо та його заступник уже стоять поруч, розпливаючись у широких, щирих усмішках. Ризик смертельний. Якщо ця жінка зараз заперечить — мене не просто виженуть із бізнесу, мене розтопчуть.

Але незнайомка раптом застигає. Вона важко ковтає клубок, дивиться на італійців, а потім розгублено видавлює:

— Д-доброго дня... Я Наталя.

У мене всередині відлягає. Цей її тихий, трішки збентежений голос звучить для партнерів як вершина жіночої скромності та вихованості.

— Добридень, — слухняно підтримує підліток, кліпаючи очима.

— О, Маркіяне, ти таки дотримався слова! — вигукує старий Санторо через перекладача, міцно тиснучи мені руку. — Чудова родина. Чарівна дружина, прекрасний козак росте. Тепер я бачу, що можу довірити свій капітал людині з такими міцними сімейними цінностями.

Я ледь помітно посміхаюся кутиками губ, продовжуючи тримати руку на плечі Наталі, хоча відчуваю, як під моїми пальцями тремтить її тіло. На щастя, вона ще не в розпачі й тримається, хоч і шокована моєю появою. Поки що вона просто розгублена.

— Радий нарешті познайомити вас, — спокійно відповідаю я. — Якщо бажаєте, спершу обговоримо роботу, а тоді поспілкуєтеся ближче? Прошу, присядьте за он той кутовий столик, я підійду за хвилину, і ми обговоримо контракт. 

Щоб зафіксувати легенду, я невимушено дістаю з кишені свій ультратонкий смартфон і кладу його на стіл перед Наталею, ніби випадково залишаючи особисту річ у колі сім'ї. Італійці задоволено кивають і прямують углиб залу.

Щойно вони відходять, я прибираю руку. Моя залізна витримка ледь не тріщит по швах.

— Прошу вибачення. Залишайтеся тут, я благаю вас. Не йдіть. Я повернуся за кілька хвилин і все компенсую. Дійсно все, — швидко кидаю я Наталі.

Я розвертаюся і йду до партнерів. Ми сідаємо за стіл, я відкриваю перші папери, щоб почати обговорення деталей, як раптом синьйор Санторо дивиться на свій годинник і з жалем розводить руками:

— Маркіяне, я дуже перепрошую, але плани щойно змінилися. Нам із колегою потрібно терміново повернутися в аеропорт на незапланований рейс — виникли якісь невідкладні справи в Римі. Тому детальне обговорення контракту та його підписання переноситься на завтра. Завтра ж відбудеться та сама закрита вечірка, пам'ятаєте? Я з величезним задоволенням чекаю там на вас... і, звісно ж, на вашу чарівну дружину Наталю.