Глава 1. Наталя

— Знайомтеся, партнери, це моя кохана дружина, а це наш син, — глибокий, оксамитовий і до бісиків упевнений чоловічий голос розрізає повітря над нашим з сином столиком.

У ту ж секунду на моє плече опускається важка, гаряча долоня, впевнено притягуючи мене до дорогого сірого піджака.

У мене перехоплює подих. Серце робить такий шалений кульбіт, що, здається, ламає ребра.

Що. Він. Верзе?!

Я різко піднімаю голову й натикаюся на крижаний, але владний погляд незнайомця. Красивий, породистий, із суворими рисами обличчя, він дивиться на мене так, ніби ми справді прожили разом десяток років. Але я бачу його вперше в житті!

Я вже відкриваю рота, щоб закричати, скинути цю нахабну руку і покликати охорону, як раптом цей божевільний нахиляється до мого вуха. Його гарячий подих обпікає шкіру, а тихий, благальний, але водночас владний шепіт б'є по вухах:

— Будь ласка, просто підіграйте. Мені це життєво необхідно. Я все поясню і заплачу.

Я застигаю від шоку, не в змозі вимовити ні слова. Двоє поважних літніх чоловіків, які підійшли слідом за ним, розпливаються в широких усмішках.

— О, Маркіяне, ти таки дотримався слова! — каже один із прибулих, щиро тиснучи нахабі руку. — Чудова родина. Чарівна дружина, прекрасний хлопець росте. Тепер я бачу, що можу довірити свій капітал людині з такими міцними сімейними цінностями.

Маркіян... Тож цього загарбника звати Маркіян. Він ледь помітно посміхається кутиками губ, продовжуючи тримати руку на моєму плечі. По шкірі розсипаються тисячі гострих сироток. Треба щось сказати, інакше все розвалиться.

— Д-доброго дня... Я Наталя, — розгублено видавлюю з себе, навіть не намагаючись удавати щиру посмішку. Думки плутаються, а голос зрадницьки тремтить.

— Добридень, — тихо бурмотить Денис поруч, розгублено кліпаючи очима і геть нічого не розуміючи.

— Радий нарешті познайомити вас, — спокійно відповідає Маркіян, і в його голосі немає ні краплі фальші. — Якщо бажаєте, спершу обговоримо роботу, а тоді поспілкуєтеся ближче? Прошу, присядьте за он той кутовий столик, я підійду за хвилину, і ми обговоримо контракт. 

Він дістає з кишені дорогий ультратонкий смартфон, кладе його на наш стіл перед собою — мабуть, збирався щось показати партнерам, але в останню мить передумав. Чоловіки кивають і слухняно відходять углиб залу.

Щойно вони віддаляються на безпечну відстань, Маркіян миттєво прибирає руку з мого плеча, серйозно дивиться на мене, а потім швидко кидає:

— Прошу вибачення. Залишайтеся тут, я благаю вас. Не йдіть. Я повернуся за кілька хвилин і все компенсую. Дійсно все.

Він розвертається і швидким, упевненим кроком іде за своїми партнерами, геть забувши про свій телефон на нашому столі.

Я залишаюся сидіти, важко дихаючи, і просто проводжаю його шокованим поглядом. У мені закипає справжня істерика.

— Мам... Що це щойно було? — тихо питає Денис, переводячи погляд із чоловіка на мене. — Хто це? Дуже дивно...

— Я й сама не знаю, Дене, — нервово шепочу я, тулячи долоні до обличчя. Серце досі калатає десь у горлі. — Якийсь божевільний. Один з тих, хто звикли всіх купляти. Та й грець із ним, нехай. Нам свого клопоту вистачає...

Денис раптово замовкає. Він починає нервово крутити в руках серветку, розриваючи її на дрібні шматочки. Очі бігають, пальці тремтять. Він наче боїться навіть поглянути на мене.

— Мам... — нарешті вичавлює він із себе, ковтаючи клубок у горлі. — А у тебе... як взагалі справи? Ну, в магазині як?

Я важко зітхаю, опускаючи плечі. Сил удавати, що все добре, просто немає.

— Погано все, Дене. Жахливо, якщо чесно, — мій голос миттєво сідає. — Орендодавець... Цей покидьок зателефонував уранці й поставив перед фактом: плата за приміщення підіймається втричі. Звідки в мене такі гроші?! Я ж щойно вклала кожну копійку, до останньої гривні, в закупівлю рідкісних весняних цибулин, нові стелажі та рекламу для розкрутки. 

Весь мій бізнес, моя маленька квітуча віддушина, якою я годую нас із сином, опинився за крок від закриття. Почувши це, Денис раптово блідне ще дужче. Він стискає кулаки так, що аж кісточки біліють, і хмурнішає наче грозова хмара. 

— Дене? — я подаюся вперед, хапаючи його за холодну руку. — Дене, не лякай мене. Що сталося? На тобі ж лиця немає. Ну? Розповідай, ти ж сам кликав мене на розмову.

Його губи починають тремтіти. Мій завжди слухняний, відповідальний і хороший хлопчик раптом закриває обличчя руками і тихо схлипує прямо посеред залу.

— Мам, я... я такий дурний, — давиться він сльозами, збиваючись і ковтаючи слова. — Я... я все зіпсував. Мене підставили, мам...

— Хто підставив? Кому ти так сильно заборгував? — я відчуваю, як крижана паніка починає сковувати моє власне тіло.

— Ілля... ну, старший брат Ігоря, з яким ми в футбол граємо... — Денис заїкається, його голос зривається на фальцет, він хаотично ковтає повітря. — Він узяв у батька машину. Ну, ту нову, чорну іномарку... Ми просто каталися за містом. Він каже: «Сядь, спробуй, ти ж мужик, на парковці нікого немає». Мам, я не хотів! Я відмовлявся! А вони почали сміятися, що я матусин синок...

— І що? Що ти зробив, Денисе?! — я вже сама ледь стримую крик, стискаючи його пальці.

— Я сів... — знову схлипує він, заплющуючи очі від сорому й жаху. — Я просто переплутав педалі, мам! Вона як ревне... і прямо в бетонний стовпчик паркану. Там... там усе розбито попереду. Фари, бампер, якісь подушки вилетіли... Артур злякався батька і... і сказав йому, що це я таємно вкрав ключі з куртки і поїхав сам!

— Господи... — у мене все всередині холоне.

— Мам, його батько... він страшна людина, у нього купа зв'язків, його всі бояться! — Ден заходиться в новій істериці, збиваючись на крик і злякано озираючись. — Він приїхав, кричав на мене, забрав мій телефон... Він сказав, що якщо ми не віддамо гроші за ремонт до кінця тижня, він засадить мене в колонію за викрадення! Мам, там така сума, що... що ми ніколи... Вони погрожують! Мені страшно!