Глава тридцять друга: Ліс. Табір. Армійці.

Солдати повели їх у глиб лісу, в напрямку, звідки вони прийшли. З кожним кроком Рін відчувала, як тривога в її серці наростає. Вона йшла, озираючись по сторонах, намагаючись помітити хоч якісь ознаки небезпеки. Їй не подобалося це місце. Ліс був надто тихим, надто спокійним. Здавалося, що він затаїв подих, чекаючи на щось.

Вони йшли вже близько години. Стежка ставала все вужчою і звивистішою. Здавалося, що солдати навмисно ускладнюють їм шлях.

– Куди ви нас ведете? – спитала Рін, звертаючись до одного з солдатів. – Ми вже довго йдемо.

Солдат не відповів. Він просто мовчки йшов вперед, не звертаючи на неї уваги.

– Я питаю, куди ви нас ведете? – наполегливо повторила Рін.

Солдат зупинився й обернувся до неї.

– Скоро прийдемо, – відповів він грубим голосом. – Наберіться терпіння.

Рін відчула, як у її грудях наростає роздратування. Їй не подобалася ця невизначеність. Вона не довіряла цим солдатам.

Нарешті вони вийшли на невелику галявину. В центрі її стояв декілька наметів, збитих нашвидкуруч з підручних матеріалів. Навколо них ходили озброєні солдати. У повітрі відчувався запах диму та їжі.

– Ось ми й прийшли, – сказав один з солдатів. – Це наш табір.

Рін оглянула табір з підозрою. Він не виглядав надто гостинно. Брудні намети, озброєні солдати, похмурі обличчя. Все це викликало в неї тривогу.

Рін оглянула табір з підозрою. Він не виглядав надто гостинно. Брудні намети, озброєні солдати, похмурі обличчя. Все це викликало в неї тривогу.

– Ну, заходьте, – сказав один з солдатів, махнувши рукою в бік одного з наметів. – Там знайдете місце, щоб переночувати.

Рін і Є Сон перезирнулися. Вони не знали, чи варто довіряти цим людям. Але у них не було іншого вибору. Вони були надто втомлені та голодні, щоб чинити опір.

Вони зайшли в намет. Всередині було темно і брудно. На землі лежало декілька старих матраців. У кутку стояв маленький столик, на якому валялося декілька брудних тарілок.

– Тут не дуже затишно, – сказала Рін.

– Зате є дах над головою, – відповів Є Сон. – І, сподіваюся, тут є що поїсти.

Вони сіли на один з матраців і стали чекати. Через декілька хвилин в намет зайшов один з солдатів. В руках він тримав дві миски з якоюсь юшкою.

– Ось, тримайте, – сказав він, ставлячи миски на столик. – Це все, що у нас є.

Рін і Є Сон взяли миски й почали їсти. Юшка була рідкою та несмачною, але вони були надто голодні, щоб вередувати.

Поки вони їли, в наметі запанувала тиша. Чутно було тільки, як солдати розмовляють та сміються на вулиці.

Раптом Рін відчула, що на неї хтось дивиться. Вона підняла очі й побачила, що на неї дивиться один з солдатів, який стояв біля входу в намет. Його погляд був дивним та недобрим.

Рін відчула, як по її спині пробіг холодок. Вона не знала, чого чекати від цих людей. Вона відчувала, що потрапила в якусь пастку.

– Все гаразд? – спитав Є Сон, помітивши її переляканий вигляд.

– Так, – відповіла Рін. – Все гаразд.