Глава тридцять перша: Ностальгія табору

Вони йшли вже декілька днів. З кожним кілометром їхні тіла нили все сильніше, а голод ставав нестерпним. Їжа майже закінчилася. Рін відчувала, як сили поступово покидають її.

– Може, зробимо перепочинок? – запропонувала вона, зупиняючись біля поваленого дерева, вкритого товстим шаром снігу.

Є Сон подивився на неї. В його запалих очах було стільки ж втоми, як і в її власних. Здавалося, він ось-ось знепритомніє.

– Добре, – відповів він хрипким голосом. – Але недовго. Ми не можемо тут довго затримуватися.

Вони важко сіли на дерево, намагаючись зігрітися. Небо було затягнуте свинцевими хмарами, і здавалося, що сніг може піти будь-якої миті.

– Як думаєш, ми взагалі дійдемо до того Брюсселя? – спитала Рін, дивлячись у далечінь, де засніжені поля зливалися з сірим небом.

Є Сон зітхнув, заплющуючи очі.

– Я не знаю, – відповів він. – Але ми повинні спробувати. У нас немає іншого вибору.

Раптом вони почули шум. Спочатку тихий, ледь вловимий, але з кожною секундою він ставав все голоснішим. З лісу вибігло декілька людей, одягнених у військову форму. На їхніх обличчях була виражена агресія. Вони були озброєні автоматами й виглядали дуже небезпечно.

– Хто ви такі? – грубо спитав один з них, наводячи на них зброю. Його голос був просякнутий підозрою та зневагою.

Є Сон підняв руки вгору, показуючи, що вони не становлять загрози.

– Ми біженці, – відповів він, намагаючись говорити спокійно. – Йдемо до Брюсселя. Шукаємо притулку.

Солдати оглянули їх з підозрілим поглядом, скануючи кожен клаптик їхнього одягу, кожну деталь їхньої зовнішності.

– Покажіть документи, – наказав один з них, роблячи крок вперед.

Рін і Є Сон перезирнулися. У них не було жодних документів. Все згоріло в Парижі.

– У нас їх немає, – сказала Рін, намагаючись приховати свій страх. – Ми все втратили, коли тікали з Парижа.

Солдати перезирнулися між собою, обмінюючись короткими поглядами.

– Ви брешете, – сказав один з них, примружуючи очі. – Усі, хто йде до Брюсселя, повинні мати документи. Це закон.

– Ми не брешемо, – відповів Є Сон, відчуваючи, як у його грудях наростає відчай. – Ми просто хочемо вижити. Хіба це злочин?

Солдати на мить задумалися, ніби зважуючи їхні слова. Було видно, що вони не до кінця впевнені, чи варто їм вірити.

– Добре, – сказав нарешті один з них, знизуючи плечима. – Ми вам повіримо. Але ви повинні піти з нами. У нас є табір. Там ви зможете відпочити й поїсти. І, можливо, знайдете спосіб дістатися до Брюсселя.

У Є Сона слово "табір" викликало дивний наплив ностальгії.

– Ви часом не знаєте капітана Кіма? – спитав він.

Солдат нахмурився.

– Ні, не знаю. А мушу?

Є Сон знітився.

– Вибачте, якщо питання виявилося образливим, – пробурмотів він.

– Вибачаю, – відрізав солдат. – А тепер пришвидшуйтесь і йдіть за мною.

Тон офіцера був грубий, але Є Сон розумів, чому. У цьому світі нікому не можна довіряти.