Глава 59: Наявність карт відсутня

Ніч у порожньому місті минула неспокійно.

Не через напад.

Не через постріли.

Навіть не через адаптованих, яких вони так і не побачили.

Причиною був сигнал.

Чотири короткі імпульси.

Пауза.

Два імпульси.

Потім знову тиша.

Є Сон лежав на сидінні автомобіля, накрившись старою курткою, і вже вкотре дивився на маленький приймач, який вони під'єднали до акумулятора.

— Чотири… пауза… два, — тихо повторив він.

Вовк сидів навпроти, притулившись спиною до дверей.

— Ти вже разів двадцять це повторив.

— Двадцять сім.

— Тим більше.

Є Сон не відповів.

Він дивився на приймач.

Імпульси приходили з однаковим інтервалом. Не змінювалися. Не переривалися через випадкові перешкоди. Не ставали слабшими.

Хтось або щось передавало їх.

Регулярно.

Навмисно.

— Якщо це автоматичний маяк, — сказав Вовк, — він міг працювати ще до нашого приїзду.

— Міг.

— Якщо людина…

Є Сон підняв очі.

— Тоді вона знає, що робить.

Вовк кілька секунд мовчав.

— Або хоче, щоб ми так думали.

Ця фраза зависла між ними.

Є Сон знову подивився на карту.

Вона лежала на капоті автомобіля. Стара, складена кілька разів, із потертостями по краях. На ній були позначені дороги, міста, села, промислові райони, ферми, водосховища та кілька об'єктів, які колись мали значення.

Сигнал ішов із заходу.

Принаймні так показували два приймачі.

Вони вже перевірили напрямок уночі.

Помилка могла бути.

Проте не настільки велика, щоб сигнал раптом опинився зовсім в іншому місці.

Є Сон провів пальцем по карті.

— Тут.

Вовк нахилився.

— Старий сільськогосподарський район.

— Так.

— Там нічого немає.

Є Сон підняв погляд.

— Звідки ти знаєш?

— Бо я був там.

— Коли?

— До всього цього.

Є Сон знову подивився на карту.

— І що там було?

— Поля. Два елеватори. Кілька ферм. Невеликий комбінат. Стара станція зрошення. Нічого особливого.

— Лабораторій?

— Не пам'ятаю.

— Сховищ?

— Таких, про які варто було б говорити, — ні.

Є Сон провів пальцем далі.

— Тоді чому сигнал іде саме звідти?

— Ось це вже хороше питання.

Вовк підвівся і підійшов до карти.

— Подивись.

Він забрав олівець, який лежав поруч, і поставив маленьку крапку.

— Тут ми.

Потім другу.

— Тут був сигнал учора.

Третю.

— А ось ця точка — напрямок, який показував другий приймач.

Є Сон нахилив голову.

— Вони майже збігаються.

— Саме.

— Майже.

— Тому я й кажу: майже.

Є Сон узяв карту.

— Нам потрібно їхати далі.

Вовк подивився на годинник.

— Зараз?

— Зараз.

— Ми майже не спали.

— Ти спав.

— Двадцять хвилин.

— Сорок.

— Тридцять.

— Тридцять вісім.

Вовк скривився.

— Ти що, час рахував?

— Ні.

— Тоді звідки знаєш?

Є Сон уперше за ніч ледь усміхнувся.

— Ти хропів.

— Я не хроплю.

— Звичайно.

— Є Соне.

— Вовче.

Кілька секунд вони мовчали.

Потім Вовк зітхнув.

— Добре. Їдемо.

---

Місто залишилося позаду.

Спочатку дорога була майже нормальною.

Потім асфальт почав розсипатися.

Спочатку з'явилися тріщини.

Потім ями.

Потім цілі шматки дороги просто зникли, наче хтось вирвав їх із землі.

Автомобіль повільно пробирався вперед.

Праворуч тягнулися поля.

Ліворуч — зарослі посадки.

Сонце вже піднялося над горизонтом, проте ранковий туман усе ще лежав низько над землею.

Є Сон сидів за кермом.

Вовк тримав карту.

— Тут мала бути дорога.

— Вона є.

— Це?

— Так.

— Це навіть не дорога.

Є Сон об'їхав яму.

— Колись була.

Вовк подивився у вікно.

— Тут взагалі щось залишилося?

— Побачимо.

Через кілька кілометрів вони побачили першу будівлю.

Невеликий бетонний корпус стояв посеред поля.

Дах обвалився.

Вікна були вибиті.

На стіні ще можна було розгледіти напис:

СТАНЦІЯ №4

Вовк попросив зупинитися.

— Почекай.

Є Сон заглушив двигун.

Вони вийшли.

Навколо було тихо.

Надто тихо.

Навіть птахів майже не було.

Вовк обійшов будівлю.