Глава 56: Перший урожай

Минуло трохи більше двох тижнів.

За цей час табір змінився сильніше, ніж Є Сон очікував.

Старі уламки поступово зникали з центральної площі. Там, де раніше лежали шматки металу, бетон і згорілі залишки техніки, тепер стояли кілька дерев'яних будівель. Майстерню розширили, генератор перенесли під навіс, а навколо поселення встановили додаткову огорожу.

Проте найбільше Є Сона цікавило не це.

Сад.

Перші рослини, які вони посадили із насіння, вже піднялися над землею.

Він стояв навколішки біля грядок, тримаючи в руці невелику лопатку.

— Не чіпай коріння, — сказав він хлопцеві, який стояв поруч.

— Я знаю.

— Минулого разу ти його мало не вирвав.

— То було один раз.

— Саме тому я й кажу.

Хлопець невдоволено глянув на нього.

— Ти всім так говориш?

— Що саме?

— Що вони щось роблять неправильно.

Є Сон задумався.

— Ні.

— А кому не говориш?

— Вовку.

Хлопець засміявся.

Є Сон теж ледь усміхнувся.

— От і працюй.

Хлопець повернувся до грядки.

Є Сон залишився поруч.

Перші паростки були невисокими. Частина насіння не проросла зовсім, деякі рослини виглядали слабкими, а кілька довелося пересадити.

Проте вони росли.

Цього вже було достатньо.

---

Перший урожай зібрали вранці.

Його було небагато.

Настільки мало, що раніше Є Сон навіть не назвав би це урожаєм.

Кілька кошиків овочів, трохи зелені й те насіння, яке вдалося зберегти для наступної посадки.

Люди зібралися біля столу.

Хтось приніс стару металеву миску, хтось — дерев'яні тарілки.

Міра передала через рацію вітання з північного вузла.

Вовк стояв осторонь і спостерігав.

— Ну? — запитав Є Сон.

— Що?

— Ти ж чогось чекаєш.

— Чекаю, коли ти скажеш, що цього недостатньо.

Є Сон подивився на кілька кошиків.

— Недостатньо.

Вовк усміхнувся.

— Знав.

— Проте це вже більше, ніж нічого.

— Оце правильна відповідь.

Вони сіли за стіл.

Є Сон узяв одну з овочевих плодів.

Провів пальцями по поверхні.

Нічого незвичайного.

Звичайний запах.

Звичайний вигляд.

Він відкусив.

— Ну?

Вовк дивився на нього.

Є Сон прожував.

— Нормально.

— Тільки нормально?

— Ти хочеш, щоб я сказав, що це найкраща їжа у світі?

— Після того, що ми їли останні роки, я б не здивувався.

Є Сон засміявся.

Навколо теж пролунало кілька смішків.

На короткий момент він забув про лабораторію.

Про Пульс.

Про зруйновані міста.

Про Рін.

Просто сидів за столом серед людей, які їли те, що виростили власними руками.

І цього моменту йому вистачило.

---

Після обіду Є Сон повернувся до грядок.

Разом із ним прийшла Анна.

Вона принесла блокнот.

— Скільки?

— Якщо рахувати все, що виросло, приблизно двадцять три кілограми.

— Для першого разу непогано.

— Для ста сорока шести людей — мало.

— Тому це перший урожай, а не останній.

Є Сон кивнув.

Анна перегорнула сторінку.

— Є ще одна проблема.

— Яка?

— Насіння.

Вона показала на кілька пакетів.

— Цього вистачить ще на дві посадки. Потім доведеться або обмінюватися, або шукати старі сховища.

— Північний вузол?

— Міра каже, що в них залишилося небагато.

— Тоді шукаємо інші джерела.

Анна закрила блокнот.

— Ти розумієш, що тепер нам потрібні не просто люди?

— Знаю.

— Фермери. Біологи. Люди, які розуміються на ґрунті. На воді. На насінні.

— Знаю.

— І де ти їх знайдеш?

Є Сон подивився на поселення.

— Там, де вони залишилися.

Анна трохи помовчала.

— Ти справді думаєш, що їх ще багато?

— Не знаю.

— А якщо ні?

— Тоді навчимося самі.

Вона усміхнулася.

— Ти часто це говориш.

— Бо це працює.

---

Увечері Є Сон відкрив свій старий блокнот.

На першій сторінці досі було написано:

ПРОЄКТ: НОВИЙ СВІТ

Нижче — список.

Вода.

Їжа.

Житло.

Безпека.

Енергія.

Знання.

Він додав сьомий пункт.

Насіння.

Потім довго дивився на сторінку.

Зрештою дописав:

Зберегти те, що можна виростити знову.

Він закрив блокнот.

На столі лежав ніж Рін.

Є Сон узяв його до рук.

Він уже не носив його постійно.

Проте й не міг залишити.