Глава 54: Сліди життя

Минуло трохи більше двох тижнів відтоді, як Пульс зник у вогні.

Проте для тих, хто вижив, час більше не вимірювався днями.

Його вимірювали відновленими генераторами, кількістю знайдених патронів, новими дахами, очищеними колодязями та людьми, які повернулися з чергової експедиції.

Табір змінювався.

Повільно.

Нерівномірно.

Подекуди серед уламків ще лежали обгорілі металеві конструкції, залишені від старих укріплень. Деякі будівлі так і стояли порожніми, бо ніхто не мав сил їх відновлювати. Дороги залишалися розбитими, а за межами периметра світ усе ще належав не людям.

Проте всередині поступово з'являлося щось, чого тут давно не було.

Порядок.

На одному з будинків уже з'явився новий дах.

Біля іншого чоловіки встановлювали дерев'яні двері.

На колишньому складі облаштували майстерню.

А на місці, де раніше просто лежали уламки металу, з'явився стіл із лавками.

Люди почали їсти разом.

Не стоячи біля вогнища.

Не ховаючись у підземних приміщеннях.

Саме їсти.

Як колись.

Є Сон стояв неподалік і спостерігав за цим.

Він тримав у руках дошку, яку щойно приніс із майстерні.

— Ти вже хвилин п'ять дивишся на один і той самий стіл.

Є Сон повернув голову.

Вовк стояв позаду нього.

— Думаю.

— Це небезпечно.

Є Сон ледь усміхнувся.

— Дуже смішно.

— Я стараюся.

Вовк підійшов ближче й забрав у нього дошку.

— Давай.

— Що?

— Ти її несеш уже десять хвилин.

— Вона важка?

— Ні. Ти просто задумався настільки, що міг донести її до Брюсселя.

Є Сон подивився на дошку.

— Ми вже були в Брюсселі.

— Саме тому я й кажу, що не хочу повторення.

Є Сон знову перевів погляд на людей.

— Вони сміються.

Вовк нічого не сказав.

— Я давно не чув, щоб тут так сміялися, — продовжив Є Сон.

— Бо раніше ніхто не був упевнений, що доживе до завтра.

— А зараз?

Вовк подивився на людей.

— Зараз вони теж не впевнені.

Є Сон нахилив голову.

— Тоді чому сміються?

— Бо можуть.

Відповідь була настільки простою, що Є Сон навіть не знайшов, що на неї сказати.

Він знову подивився на поселення.

На кілька хвилин йому здалося, що все це може бути нормальним.

Що світ справді можна відновити.

Потім погляд випадково зупинився на порожньому місці біля столу.

Там стояв ще один стілець.

Він не знав, хто його туди поставив.

Проте знав, кого на мить уявив на ньому.

Рін.

Є Сон відвів погляд.

— Пішли працювати, — тихо сказав він.

Вовк нічого не відповів.

Вони пішли далі.

---

Ближче до обіду на південній частині поселення почулися удари молотка.

Там споруджували нову огорожу.

Стара була надто низькою, а після останньої атаки стало зрозуміло, що сподіватися лише на зброю не можна.

Є Сон підійшов до групи людей.

— Скільки?

— Що?

— Скільки треба ще?

Чоловік витер піт із чола.

— Якщо металу вистачить, до вечора закінчимо.

Є Сон оглянув конструкцію.

— Поставте додаткові опори ось тут.

Він показав на нижню частину.

— Якщо адаптовані підуть групою, вони вдарять саме сюди.

— Звідки знаєш?

— Бачив.

Чоловік кивнув.

— Зрозумів.

Є Сон уже хотів відійти, коли почув крик із боку воріт.

— Машина!

Усі повернули голови.

На горизонті з'явився автомобіль.

Він рухався повільно, залишаючи за собою хмару пилу.

Вовк одразу пішов до воріт.

— Це наші?

— За графіком ні, — відповіла Анна.

Вона вже стояла поруч із ним.

Є Сон підійшов ближче.

Машина зупинилася.

З неї вийшли троє людей.

Двоє з них були знайомі.

Третя людина була жінкою приблизно тридцяти років.

Вона тримала в руках невеликий ящик.

— З північного вузла, — сказала Анна.

— Що привезли?

Один із чоловіків відкрив ящик.

Всередині лежали деталі для генератора, кілька упаковок медикаментів і насіння.

Є Сон уважно подивився на останнє.

— Насіння?

— Міра передала.

— Вона знайшла його?

— Старий склад аграрної станції. Там було кілька герметичних контейнерів.

Є Сон узяв один пакет.

— Це ще може прорости?

— Перевіримо.

Анна подивилася на нього.

— У них ще одна новина.

— Яка?

Вона на мить замовкла.

— Вони знайшли людей.

Є Сон підняв очі.

— Де?

— Приблизно за сорок кілометрів від них.

— Скільки?