Глава 53: Люди

Ранок у таборі почався незвично тихо.

Не тією тишею, яка з’являється після обстрілу чи вибуху, коли всі просто бояться зробити зайвий рух, щоб не привернути увагу ворога. Цього разу тиша була іншою. У ній не було страху. Лише втома.

Після останніх подій люди нарешті отримали можливість прокинутися без необхідності одразу перевіряти зброю, рахувати боєприпаси або дивитися на горизонт у пошуках руху.

Проте спокій не означав, що все стало добре.

Є Сон сидів біля столу, на якому лежала карта.

Поруч стояла чашка вже давно охололої кави.

Він дивився на позначки, які вони зробили після повернення з півночі.

Один табір.

Одне поселення.

Декілька старих промислових районів.

Джерела води.

Покинуті склади.

Місця, де ще можна було знайти обладнання.

І десятки порожніх територій, про які вони взагалі нічого не знали.

— Ти знову не спав?

Є Сон не підняв голови.

— Спав.

— Скільки?

— Не знаю.

Вовк поставив перед ним ще одну чашку.

— Тоді це не сон.

Є Сон нарешті подивився на нього.

— Ти сам коли востаннє нормально спав?

— Я не планую вести цей конкурс.

— Бо програєш?

— Бо ми обидва програли його ще кілька років тому.

На обличчі Є Сона з’явилася ледь помітна усмішка.

Вона зникла майже одразу.

Вовк сів навпроти.

— Що знайшов?

Є Сон провів пальцем по карті.

— Якщо ми хочемо побудувати щось більше за цей табір, нам потрібні люди.

— У нас є люди.

— Не стільки, скільки потрібно.

— І що ти пропонуєш?

— Шукати поселення.

Вовк мовчки дивився на карту.

— Ми навіть не знаємо, скільки їх залишилося.

— Саме тому треба шукати.

— А якщо вони не захочуть нас бачити?

— Тоді підемо.

— А якщо нападуть?

Є Сон на кілька секунд замовк.

— Тоді захищатимемося.

Вовк кивнув.

— Уже звучить реалістичніше.

Є Сон взяв олівець.

— Я не хочу створювати ще одну організацію.

— Добре.

— Не хочу командувати містами.

— Ще краще.

— І не хочу, щоб люди залежали від нас.

Вовк нахилився ближче.

— Тоді що саме ти хочеш створити?

Є Сон подивився на карту.

— Можливість не залишатися самотніми.

Цього разу Вовк нічого не відповів.

Через кілька секунд він лише сказав:

— Тоді нам справді потрібні люди.

---

До обіду табір уже знав про новий план.

Є Сон не виступав перед усіма як командир. Він просто зібрав людей біля старого складу й розклав карту на дерев’яному столі.

Поруч стояли Вовк, Анна та ще кілька людей, які займалися ремонтом, запасами й охороною.

— Ми знайшли поселення на півночі, — почав Є Сон. — Там живе приблизно сто двадцять людей. Вони вирощують їжу, мають воду, майстерню та генератор. Вони не чекають, поки хтось прийде й врятує їх. Вони вже будують своє життя.

Хтось із натовпу запитав:

— І що з того?

— Те, що ми не єдині.

— Ми й раніше знали, що десь можуть бути люди.

— Знати — недостатньо.

Є Сон розгорнув карту.

— Ми повинні встановити зв’язок між поселеннями.

Анна уважно подивилася на нього.

— Ти хочеш створити мережу?

— Так.

— Обмін ресурсами?

— Ресурсами, знаннями, інформацією. Якщо в одному поселенні є лікар, а в іншому — механік, вони не повинні залишатися ізольованими одне від одного.

Вовк додав:

— І якщо в когось закінчиться їжа, це не повинно означати, що наступного дня вони помруть.

Кілька людей переглянулися.

— А що ми отримаємо натомість?

Є Сон подивився на того, хто запитав.

— Залежить від того, що тобі потрібно.

— Це не відповідь.

— Саме відповідь. Ми не будемо будувати систему, де хтось отримує право наказувати іншим лише тому, що має більше ресурсів.

У натовпі настала тиша.

— Тоді як це працюватиме? — запитала Анна.

Є Сон задумався.

— Поки що не знаю.

Вовк посміхнувся.

— Оце чесна відповідь.

Є Сон кинув на нього короткий погляд.

— Ми тільки починаємо.

— Саме тому краще не вдавати, що ти вже придумав увесь світ.

Є Сон знову повернувся до карти.

— Нам потрібна система обміну. Потрібні дороги. Сигнали зв’язку. Потрібні люди, які зможуть ремонтувати стару техніку. Лікарі. Інженери. Фермери. Будівельники. Вчителі.

Останнє слово змусило декого здивовано підняти брови.

— Вчителі?

— Так.

— Для чого?

Є Сон подивився на нього.

— Щоб наступне покоління не знало цей світ лише з наших розповідей.

Ніхто не перебив.

— Якщо ми просто виживемо, — продовжив він, — то нічого не змінимо. Через десять, двадцять чи п’ятдесят років люди можуть знову зробити ту саму помилку. Не тому, що вони будуть поганими. Просто вони не знатимуть, чого не можна повторювати.

Анна повільно кивнула.

— Тобто пам’ять теж стає ресурсом.

— Найважливішим.

Вовк подивився на Є Сона.

Він знав, про що той говорить.

Про тих, кого більше не було.

Про Кіма.