Глава 49: Псевдоперемога

Після псевдоперемоги Є Сон нарешті відчув усе.

Не одразу.

Спочатку був лише шум. Вибухи, обвалення, крики, гуркіт каміння, що падало десь позаду. Потім — холодне повітря гір, запах диму та пилу, що забивав легені. Він біг, не розуміючи, куди саме, просто дозволяючи Вовку тягнути себе подалі від лабораторії.

А потім настала тиша.

І саме вона виявилася найстрашнішою.

Є Сон зупинився.

Вовк ще кілька секунд продовжував рухатися, а потім озирнувся.

— Є Соне?

Відповіді не було.

Є Сон стояв посеред кам'янистої дороги й дивився назад.

Там, за кількома сотнями метрів, крізь дерева виднівся густий стовп диму. Під ним залишилася лабораторія. Під уламками — Пульс. Аріна Вос. А разом із ними — люди, які ще зовсім недавно були поруч.

Рін.

Полковник Ларсен.

Кім.

Роман.

Ліана.

Він дивився на дим і не міг змусити себе повірити, що все закінчилося.

— Ми перемогли, — тихо сказав Вовк.

Є Сон повернув голову.

— Перемогли?

У його голосі не було радості.

— Так. Пульс знищений. Лабораторії більше немає.

Є Сон подивився на нього так, ніби вперше почув ці слова.

— І що?

Вовк замовк.

Є Сон усміхнувся.

Це була дивна усмішка. Втомлена, порожня, майже божевільна.

— І що мені тепер із цього?

Вовк нічого не відповів.

Є Сон зробив кілька кроків уперед, а потім раптом ударив ногою по каменю.

— Що мені з того, що Пульс знищений?!

Крик рознісся між горами.

Вовк не рухався.

Є Сон схопив із землі уламок металу й жбурнув його в бік зруйнованої дороги.

— Кім мертвий!

Ще один уламок полетів у темряву.

— Роман мертвий!

Він схопився за голову.

— Ліана мертва!

Його голос зірвався.

— Ларсен мертвий!

Є Сон упав на коліна.

Вовк зробив крок уперед, але зупинився.

Він хотів щось сказати.

Хотів підійти.

Проте не підійшов.

Бо розумів, що зараз будь-які слова будуть марними.

Є Сон стискав землю пальцями, доки нігті не забилися брудом.

А потім він прошепотів:

— Рін...

Цього разу голосу майже не було чути.

Вовк опустив погляд.

Є Сон ще довго сидів нерухомо.

Він не плакав.

Сльози чомусь не приходили.

Наче навіть для них у нього більше не залишилося сил.

Проте всередині щось ламалося.

Усе те, що він роками тримав під контролем, нарешті прорвалося назовні.

Він згадав Париж.

Перші трупи.

Перші крики.

Першу зустріч із мутантами.

Перший раз, коли зрозумів, що світ, у якому він жив раніше, більше не існує.

Він згадав Кіма.

Його голос.

Його жарти.

Його останні слова.

Потім Романа.

Ліану.

Полковника.

І нарешті Рін.

Саме її образ він не міг відігнати.

Її очі.

Її рука, що тримала його перед смертю.

Її голос.

«Іди...»

Є Сон різко підвівся.

— Ні.

Він почав озиратися.

— Ні...

Вовк насторожився.

— Є Соне.

— Вона могла вижити.

Вовк мовчав.

— Вона могла вибратися.

— Є Соне...

— Вона могла!

Він схопив Вовка за куртку.

— Ми повинні повернутися!

Вовк відвів його руку.

— Там усе обвалилося.

— То розкопаємо!

— Ми не знаємо, скільки там ще нестабільних конструкцій.

— Мені байдуже!

Є Сон відштовхнув його.

— Мені байдуже на все це!

Він підійшов до найближчого уламка й почав його підіймати.

Один.

Другий.

Третій.

Він кидав каміння вбік, не відчуваючи болю в руках.

— Є Соне, припини.

— Вона там!

— Ти не можеш її врятувати.

Є Сон завмер.

Повільно повернув голову.

— Не кажи мені цього.

— Я кажу правду.

Є Сон ударив кулаком по металевій конструкції.

— Замовкни!

Удар.

Ще один.

— Замовкни!

Ще.

— ЗАМОВКНИ!

Метал прогнувся.

На його руці з'явилася кров.

Вовк дивився на нього й нічого не робив.

Не тому, що йому було байдуже.

Навпаки.

Він прекрасно розумів, що Є Сон зараз не потребував людини, яка скаже йому, що все буде добре.

Бо нічого доброго зараз не було.

Він втратив занадто багато.

За останні роки Є Сон навчився виживати.

Навчився стріляти.

Навчився тікати.

Навчився вбивати.

Навчився не довіряти.

Навчився дивитися на смерть і продовжувати рухатися далі.